Любаха Валерія, психолог, приватна практика

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я жила за кордоном чотири роки. Вивчала інші мови, ритми, культури. Подорожувала. За цей час поповнила родину двома котами. А потім зробила їм паспорти - і ми повернулися разом на Батьківщину. Бо як би не причаровували нові міста, моє серце було вдома. 24 лютого 2022 року, в момент оголошення війни, я повертаюсь в Україну.

Як вчора пам'ятаю. П’ята ранку. Перетинаємо кордон. Дорога довга була. Лягаємо поспати в машині. За десять хвилин - дзвінки, повідомлення, звернення Президента. Не вірю, що Орда наступає. Війна.

Телефонує мама. Телефонує тато. Кричать у слухавку: «Розвертайтесь!». А я знаю: я нікуди не розвернуся. Я хочу додому. Навіть якщо це найтупіше рішення в моєму житті, я їду додому. Їхали на авто, яке дивом купили за день до виїзду. Літаки скасували, я повторювала собі: «Нічого страшного, системний збій». Нам щастить - придбати машину без огляду, за останні гроші. Це була маленька KIA Picanto з розпродажу. Крихітка. Але саме вона довезла нас додому вчасно. Наче мої клітини знали те, чого ще не знала я. Я дуже хотіла додому.

Біля кордону - нескінченні потоки машин із причепами. Причепи, запаковані - в кого автівками, в кого речами. А ми - у зворотному напрямку. Наша дорога - вільна. Назустріч невідомому.

Я бачила, як військові розставляють блокпости. Як хлопці в балаклавах регулюють рух. І я думала: їм, таким молодим, теж страшно - як і мені. Але вони тут. Захищають мій дім. І навіть один із них знайшов хвилину, щоб підказати, якою дорогою не їхати. Це була дорога, в якій усе ніби зрежисовано. Ми дивом минаємо місця, де потім стається щось страшне. Їдемо трасами, які за нами зникають - бомблять аеропорти, дороги.

Пролітають ракети. Йдуть танки. Колонами тягнуться військові авто. А там - хлопці. Наші.

15:00. Зупиняємось у пошуках пального, якого вже не вистачає. Та нам пощастило. Стою з кавою - яка замість сніданку, обіду й вечері - розмішую цукор у пластиковому стакані, дивлюся в поле. Поле якесь прадавнє. І мені ввижається, як із нього встають духи предків. Кажуть: «Ми допоможемо». Звісно, це моя уява. Але саме вона тримала мене тоді. Я зверталася до всіх богів усіх релігій - тільки б хтось почув. Щоб берегли тих, хто залишився. Хто стоїть. Хто захищає.

Якщо хтось із вас, героїв, колись прочитає ці рядки - знайте: я за вас молилася тоді. І молюся сьогодні. Бо це були перші докази: я не одна. Нас багато. Ваша сміливість давала мені сили.

Того дня я боялася тільки одного: А раптом усі поїдуть? А раптом я залишуся одна? Ось це був страх, який паралізував. Я боялася, що всі поїдуть - і не лишиться нікого.

О 22:00 я зайшла у свою квартиру. Впала на підлогу, простягла руки в сторони, пробуючи обійняти міцно - так, ніби обіймала всю свою рідну землю. Обійняла своїх трьох улюбленців. І прошепотіла: я вдома.