Ми зранку прокинулися. Нам сказали, що війна, і ми поїхали на заправку через одне село. Бачили ракети, які летіли на Миколаїв. А потім ми приїхали в село, і згодом усі захворіли на ковід. Ось так у нас почалася війна.

Ми в селі живемо - тож, в окупації у нас було все своє. Гуманітарну допомогу нам не привозили тоді. Ми садили город, картопля була своя, цибуля.

Шокувало, що окупанти часто перевіряли, обходи робили. Заходили, все оглядали, рилися кругом, шукали зброю. Звісно, все це було неприємно і на психіку дуже тиснуло. 

Діти з онуками виїхали в кінці квітня, а ми залишилися тут. Моя дитина – інвалід дитинства. Зараз теж стріляють, то стреси сильні. А мені ще й зробили операцію. Рак грудей. 

Хочеться, щоб наші швидше погнали рашистів, а поки що навіть не можемо дивитися в завтрашній день. Вчора вночі до людей прилетіло. Що тут можна говорити про майбутнє? Нічого.