Ящук Давид, 11 клас, Рівненський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельничук Марія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не лише конфлікт на полі бою, а й глибокий внутрішній досвід, який змінює життя мільйонів людей. За 1000 днів війни в Україні я пережив численні емоції, виклики та усвідомлення, які навіки залишаться в моїй пам'яті. Коли все почалося, я, як і багато інших, не міг повірити в те, що війна може торкнутися нашого життя. Вранці 24 лютого 2022 року, я прокинувся від звуків вибухів, які вже не здавалися далекими. Цей день змінив все. Відчуття тривоги, страху та невизначеності охопили мою душу.

Я усвідомив, що моє життя більше не буде таким, як раніше. Перші дні війни були сповнені хаосу. Я намагався зрозуміти, що відбувається, що таке війна.

Мені було лише 15, я не бачив жахів війни, не розумів  її наслідків. Реалії для мене були невідомі, я не міг усвідомити, що люди заради жаги влади можуть знищувати все та всіх навколо. У ті, перші дні, я відчув всю несправедливість світу, я відчув себе дорослим, зарано дорослим. Відчув, що таке смерть та втрата, біль та розчарування, ненависть та розпач. Раніше, лише зі сторінок підручника я міг дізнатись про війну та її наслідки, а сьогодні я відчув її на собі.

Я не міг зрозуміти, чому люди вказують, що війна - це породження зла, і при цьому самі її створюють?

Від повного нерозуміння, як жити далі, чим допомогти, я намагався робити бодай щось, аби заспокоїтись. Телефонував друзям, дивився новини, заспокоював близьких і намагався вірити, що це пекло скоро закінчиться. Але страх пронизав мою душу, і я ніяк не міг його викорінити. У той момент  я усвідомив, що крім зовнішніх викликів, є й внутрішні. Я вчився шукати способи заспокоїти себе читанням, заняттям спортом.

Я почав писати щоденник - це стало моїм виходом. Писати про переживання, думки, мрії. Це допомогло мені зрозуміти себе та знайти шлях у темряві.

За ці 1000 днів я побачив, як змінилася моя країна і загалом я сам. Українці продемонстрували неймовірну стійкість, незламність духу та готовність боротися за свою свободу.  Я зустрів людей, які стали для мене прикладом мужності.

Розповім про власний досвід, як війна увірвалася в мою родину. Це був червень 2022 року. Одного ранку тато мене повідомив, що він був у військкоматі й через два дні він буде мобілізований. Різні думки були в мене тоді, різні почуття й емоції: і біль, і сум, і страх, і гордість, і тривожність. Як так? Мій тато – абсолютно мирна людина, добрий і лагідний. Я все життя бачив його в праці, у турботі про нас. Через два дні він прийшов уже у військовій формі, щоб попрощатися з нами, дав настанови берегти одне одного і нашу бабусю. І поїхав… Надовго…

Зараз згадую короткі зустрічі з моїм татом, і чекаю, коли він буде на зв'язку, коли знову дадуть відпустку. Кожен день чекаю, як багато моїх однолітків по всій Україні, як багато моїх однокласників.  

Сьогодні, дивлячись у майбутнє, я вірю в перемогу. Я вірю, що кожен з нас, переживши цю страшну війну, стане сильнішим, мудрішим і більш готовим до нових викликів. Мій шлях триває, і я знаю, що попереду мене чекають нові можливості. Адже я частинка народу, що не зламається, а буде йти вперед, відновлюючи нашу країну та спільно будуючи мирне майбутнє. Я син мужнього батька і хочу бути таким, як він – сильним, вольовим і незламним!