Великород Тетяна, вчитель, Ліцей № 3 Тростянецької міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страшне слово РАПТОМ. Ще 23 лютого 2022 року у мене були плани й мрії. Попереднього навчального року я атестувалася, мої «особливі» учні мали помітні успіхи  та щодня з радістю чекали наші заняття.

До того ж,  мені залишилося пройти ще декілька курсів хіміотерапії, лікарі давали хороші прогнози, тож я була впевнена, що одужаю та реалізую всі свої професійні та особисті плани.

А 24 лютого я прокинулася від вибухів. В одну мить зникло все: мрії, плани, майбутнє. Натомість прийшли страх, розпач та відчай. Ще вчора вирувало життя. А сьогодні немає ні СЬОГОДНІ, ні тим більше ЗАВТРА. Є тільки вибухи, скрегіт металу, шкряботіння й гупання уламків снарядів по шиферній покрівлі, чийсь голосний розпачливий крик, завивання сусідського  собаки, запах гарі й крові в повітрі.

По вулиці їдуть танки й БТРи, бігають солдати й російською мовою розказують, що прийшли нас «асвабаждать».

Земля гуде й дрижить від вибухів, від ударної хвилі закладає вуха. А що буде завтра? Чи настане для нас ЗАВТРА взагалі?

Зараз жовтень 2024 року. Минуло 1000 днів війни. В мене й досі немає ЗАВТРА. І СЬОГОДНІ теж немає. Є лише ЗАРАЗ.

Ось зараз, в цю хвилину, я пишу ці рядки й дивуюся, як моя психіка все це витримала. Тіло не витримало – стався рецидив, потім ще один, я перенесла вже 5 операцій, 50 курсів хімії, 46 сеансів променевої й зараз жодних втішних прогнозів та нові хімії.

А  психіка ще тримається. В уяві фрагментами спливають спогади: ось ми через двір в одних піжамах і кімнатних капцях та з ковдрами в руках біжимо до погреба,  бо неподалік пролунали вибухи такої сили, що в нашій хаті повідкривалися навстіж двері та вікна, посипалася штукатурка, з’явилися тріщини на стінах; ось я по відеозв’язку посміхаюся,  намагаючись заспокоїти своїх учнів; ось ми плачемо, бо почули про загибель друзів, але через окупантів (розстрілюють снайпери з дахів багатоповерхівок) не можемо вийти з дому, щоб провести їх в останню путь; ось підіймаємось посадкою на гору, щоб спіймати зв’язок та написати рідним одне слово «ЖИВІ», бо давно залишились без електрики, інтернету й мобільний зв'язок не працює; ось наше місто звільняє 93-тя бригада «Холодний Яр» і ми знову сидимо в погребі й молимось, щоб цю нечисть з міста вигнали, а люди й хати вціліли; ось йдемо звільненим  Тростянцем і не впізнаємо його, бо було красиве ошатне місто, а лишилися одні руїни, сміття та спалена техніка окупантів; ось містяни вийшли всі разом наводити лад, розбирати завали; ось я плачу на зустрічі з психологом і тим сльозам не було кінця…

Здається, що доки в Україні війна, то ми маємо лише ЗАРАЗ. Бо ПОТІМ, ЗАВТРА можуть і не настати. Бо ракети. Бо вбивчі дрони. Бо щодня чиїсь смерті. Бо світ «глибоко стурбований», а гинуть тисячі українців.

З кожною хвилиною прожитого ЗАРАЗ збільшується кількість моментів, які можна збирати у папку «Було/Минуле». Прожили оце ЗАРАЗ – отримали дрібку часу до МИНУЛОГО. Якщо прожили цю мить з користю для наших захисників – заклали маленький камінчик Перемоги у наше МАЙБУТНЄ.

Ми вже навчилися жити в режимі «зараз» - виконуємо поточну роботу, ховаємося від обстрілів, плетемо маскувальні сітки та збираємо допомогу на фронт, донатимо на нагальні потреби нашим військовим, хоронимо Героїв, родичів, друзів і навіть народжуємо дітей.

І маємо єдину спільну мрію – про нашу Перемогу. Бо людина не може все життя жити в поточному моменті. Їй потрібне МАЙБУТНЄ, щоб мати мету й досягати цілей. Тож я налаштувала автосплату донатів на потреби ЗСУ.

Якщо моє ЗАРАЗ раптово обірве російська навала, то з мого рахунку ще якийсь час списуватимуться кошти моєї помсти…