Пешков Ігнат, 10 клас, Шепетівський ліцей №2
Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваль Алла Іванівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Війна… Я ніколи й уявити не міг, наскільки страшне це слово. В ньому зосереджено стільки болю, відчаю, страху й безнадії, скільки ще ніколи не відчував. Мені довелося багато чого пережити, проте все одно знаю, що є люди, які опинилися ще в скрутніших умовах, ніж я.
І, дякуючи Всесвіту, можу зараз сидіти в теплій квартирі й писати про це. Отож, я розпочну.
Моя історія починається з мого рідного міста Слов’янська, в якому я виріс, жив там усе життя. Воно невелике, проте все одно залишається моїм улюбленим. Після подій 2014-го року невелика його частина була зруйнована, проте згодом усе відремонтували.
Я досі пам’ятаю перший день війни 2022 року. Згадую: прокинувся зранку й одразу почув, що вікна трохи дрижать.
Потім мама повідомила мені те, від чого серце моє стислося. «Почалася війна», - сказала вона. В цей момент мені було страшно не за себе, а за свою молодшу сестру. Нам довелося пережити події 2014-го року, коли я був такий, як вона, а її ще тоді не було.
Я знав, як це, і сподівався, що у неї буде радісне дитинство, й Віра ніколи не відчує, що таке війна. Проте, і їй випала така доля.
Одразу ж, зранку, батьки поїхали у місто закупляти харчі, бо хто його знає, що буде далі. Ми, звичайно, залишилися з сестрою вдома.
Минали дні. Я ніколи не сидів вдома так довго, тобто не виходив на вулицю майже цілий місяць! Їжі було достатньо, проте все одно доводилось економити. Дуже важко було дістати м’ясо та рибу, тому їли потроху.
Наш будинок ми укріпили як змогли: затулили вікна, поставили на підвіконня мішки з піском. У разі повітряної тривоги лягали між двох стін туди, де колись стояв диван. Там, якщо чесно, ми і проводили значну частину часу. Дуже зростали напруга і страх. Страх перед невідомим, коли ти не знаєш, що і звідки очікувати.
Дуже моторошно було чути гуркіт ракет та літаків, які, як здавалося, пролітали прямо над головою.
З кожним днем ми дедалі частіше чули вибухи, і з кожним днем відчувалося, що вони все ближче і ближче. Так воно й було насправді, лінія фронту наближалася з кожним днем до околиць міста. Батьки це розуміли, і було прийнято рішення: ми повинні переїжджати.
Їхати планували на Західну Україну і там якось на місці вже пробувати облаштуватися.
Їхати вирішили бусом. Домовилися з перевізником, заплатили йому на картку десь три чи чотири тисячі гривень за цю поїздку і почали збирати речі. Через два дні, коли обидві сумки й рюкзаки були зібрані, ввечері ми вирушили до місця, де нас повинен був чекати водій. Поки йшли, чули постійні вибухи, здавалося, зовсім близько від нас. Коли вже були в обумовленому місці, перевізник ще не приїхав і нам довелося його чекати. Пройшло десь хвилин 10-15, а його все одно не було.
Зателефонувати до нього ми ніяк не змогли, так як він вимкнув телефон. І тоді стало зрозуміло, що він виявився шахраєм.
У цей момент я просто не уявляв собі, як можна наживатися на людях, особливо в такий час?! Проте, все одно гроші вже ніяк не повернеш, і ми просто прийняли це.
Наступного дня ми поїхали в Краматорськ на вокзал, тому що тільки звідти ходили евакуаційні потяги.
Чекали ми його там досить довго. Вокзал був просто переповнений людьми, які теж рятувалися від війни.
Бачив я серед них і таких, які не повністю розуміли серйозність ситуації. По їхніх обличчях видно було, що це не все так страшно, що це не надовго, війна швидко закінчиться і все буде, як і раніше.
Коли нарешті поїзд прибув, ми сіли в СВ-вагон, пізніше до нас доєдналася ще одна сім’я. Було дуже незручно, оскільки нас у купе було 8 людей і просто неможливо було лягти, тож довелося постійно сидіти.
А їхати нам треба було більше доби. Поїзд їхав з Краматорська до Ужгорода через Львів. Сім’я, яка їхала з нами, прямувала до Львова, а ми ‒ до Ужгорода. Варто сказати, що я ніколи не подорожував поїздом, так що це був мій перший досвід.
Також вперше я побачив Карпати, хоч із вікна потяга.
Ми просто їхали, без напрямку, невідомо куди. Ми не знали, де і як будемо жити, їхали просто подалі від війни. Ніколи не забуду те відчуття, коли в тебе забирають буквально все, чим жив, і ти змушений зібрати своє життя в дві сумки й починати все спочатку.
Пам’ятаю, як у цей момент мені хотілося залишитися назавжди в цьому потязі, їздити ось так вічно й ніколи не виходити до того ворожого, незнайомого світу, де ти не знаєш, що на тебе чекає. Проте все одно, врешті-решт, ми приїхали на місце.
В Ужгород ми прибули десь о пів на дванадцяту ночі. Одразу ж звернулися до волонтерів з проханням, де можна поїсти і спитали за нічліг. Вони нас нагодували і сказали чекати автобуса, який відвозить переселенців до школи, де ми можемо переночувати. Чекали десь годину, якщо не більше. Автобус запізнювався, і ми вже почали нервувати, тому що він був нашою останньою надією, інакше довелося б просто ночувати на вулиці. Проте він все-таки приїхав.
Доїхавши до школи, ми зареєструвались там на одну ніч, так як залишатися в Ужгороді не могли. Ще на вокзалі нам дали зрозуміти, що тут просто неможливо знайти хоча б якесь житло. Тут навіть за ліжко-місце просять надзвичайно великі кошти.
Зранку, після сніданку, нам вдалося знайти житло. Наш знайомий домовився за хату в Шепетівці, він сказав, що там дід з бабою здають будинок, і ми можемо всі туди поселитися. Отож, одразу зібрали речі й поїхали знову на вокзал.
Ми приїхали туди о восьмій ранку і були там цілий день, оскільки наш потяг був на дев’яту годину вечора.
Просидівши на вокзалі цілий день, ми багато чого побачили... Таких самих переселенців, які теж були втомлені з далекої дороги. Варто також сказати, що дехто з місцевих жителів не дуже радо сприймає переселенців. На мою думку, вони вважають, що люди зі східних регіонів небезпечні для них.
Місцеві думають, що люди зі Сходу підтримують російську позицію, що повелися на ту пропаганду. Однак я вважаю, що не можна усіх людей міряти однією міркою.
Нарешті, о дев’ятій вечора, прибув наш потяг, і ми поїхали до Шепетівки. Зранку вже були в місті. На вокзалі нас зустріли дід з бабою й відвезли до будинку. Вони нас нагодували й показали, де ми будемо жити. Будинок був поділений на дві частини: в одній жили господарі, а у другій – ми. У тій частині, де жила наша родина, у ванній та кухні було зроблено ремонт. Проте ванної кімнати, як такої, не було.
Вони не встигли налагодити душ, і тому нам доводилося митися в тазиках. У цілому будинок був не великий, місця було дуже мало і не зручно, проте все одно це краще, ніж нічого.
Після пережитих подій, після такої довгої дороги, я ще довго відходив. Уві сні, бувало, кричав, певно, психіка ще не зовсім відновилась. Дуже хотілося додому, і ця постійна туга нікуди не зникала. Хотілося вірити, що буквально ще місяць, ‒ і ми повернемося у свій рідний дім.
У цьому будинку я ніколи не був у спокої, постійно відчував на собі чужий погляд, адже через стіну жили господарі, і вони могли в будь-який момент просто до нас зайти.
Ніяк не міг призвичаїтися до таких умов, бо звик бути у своєму власному будинку, де ти сам господар, ніхто тебе не чіпає, і ти можеш робити усе, що бажаєш. І головне, ти відчуваєш спокій і затишок.
Тому часто виходив на вулицю, сподіваючись хоч там якось прийти в норму.
Менше ніж через пів року ситуація кардинально змінилась. Одного разу господарі зайшли до нас і сказали, щоб ми шукали інший будинок. Причини вони так і не пояснили, просто сказали шукати щось інше ‒ і все. На пошуки дали нам місяць. Ми довго шукали, проте так нічого не знайшли.
Але одного дня до нас зайшов господар будинку, і між ним і батьками спалахнула суперечка. В результаті ми одразу ж зібрали речі й домовилися із знайомою черницею, щоб та забрала нас до них, у дитячий садок, де жили самі сестри.
Тут ми жили майже увесь серпень, і мені було там досить непогано, принаймні я відчував хоч якийсь затишок. Нарешті, ми все ж таки змогли знайти квартиру, в якій зараз мешкаємо. Господар виявився дуже доброю людиною, він дозволив нам жити тут стільки, скільки ми захочемо.
Квартира невелика, проте тут доволі затишно, і я вже повністю звик до нового місця.
Ось така довга і сумна історія трапилась зі мною. Я не знаю, що буде потім. Зараз, поки є можливість, живемо тут. Я вже змирився з тим, що війна може ще довго тривати, і тому вже не маю таких великих надій, планів, як раніше.
Я просто живу далі… Але з вірою в Перемогу й надією повернутися додому.