Терещук Софія, 11 клас, Опорний заклад освіти "Гірниківський ліцей Ратнівської селищної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вознюк Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого… Я прокинулася не від звуку будильника, а від сліз мами та від новин, які уважно слухав стурбований тато. Батьки заходять у кімнату та повідомляють: «Почалася війна!». Сльози, паніка, розчарування, страх..

У перший же день ми облаштували свій підвал для сховища, склали документи та необхідні речі. Засинали у тривозі…

Другий день війни… Усім чоловікам сказали зʼявитись у військкоматі. Тато та мій брат уважали своїм обов’язком іти на війну та захищати свою країну, свій народ.

У нас відчай та невимовний страх. Я запамʼятаю цей день на все життя.

П’яте  березня… Тата забирають на війну… Він стоїть у формі, мама у сльозах, а ми міцно обіймаємо його та боїмося відпустити. Усі наступні дні  без тата були нестерпними, нас бентежили страшні думки.

Ми звикли жити від дзвінка до дзвінка.

24 березня… Тато в Донецькій області. Розповідає про себе неохоче, але ми розуміємо, що там йому важко та страшно. Моя мама разом з односельчанами збирають гуманітарну допомогу. Волонтери, ризикуючи власним життям,  доставляють  татові та його побратимам усе, що було необхідно.

Було важко без нього, але ми розуміли, що татові  там ще важче. Єдине, що нам залишилося – це  підтримувати та молитися за його життя.

Травень 2022-го… Телефонує тато і я вперше почула, як він ридає…Загинув його побратим, товариш, наш сусід. Вони були друзями і на війну пішли разом. Знову сльози, пекучий біль… Він був батьком шістьох дітей, з якими я разом росла.  Постійні думки про його рідних не давали мені спокою,  щоночі я засинала в сльозах і не розуміла, яким буде їхнє життя без нього. 

Настав день поховання. Стільки відчаю та болю в очах його дітей, дружини не бачила ніколи. Я намагалася зупинити сльози, але нічого не вдавалося. Памʼятаю, як міцно обійняла його сина й вимовила слова підтримки, хоча сама була розбита цією втратою.

Наступного дня знову жахлива звістка про смерть  братового товариша. Ігор був офіцером, йому було лише 23. Він часто приїздив до нас. Хоч була маленькою, проте памʼятаю наші душевні розмови. Я ставила йому життєві питання, а він завжди знаходив  відповідь.  

Ми планували зустрітися, коли я стану дорослою, але через 8 років зустрілися на його могилі.

Тато продовжував захищати Україну та нас. Ми  навчилися  справлятися без нього. Але постійні думки, як він там і чи все з ним добре, не давали спокою нікому. Тато і далі  продовжував би службу, якби  одного дня його не забрали без свідомості з позиції. 

Я відчула  нестерпний біль та страх, що більше його не побачу. Але, завдяки лікарям, тато вижив і повернувся додому, та вже не тим, яким ми знали його раніше. Скільки відчаю було на його обличчі...

Серпень 2023… Я  вкотре бачу сльози в татових очах і розумію, що трапилося щось погане. Мама повідомляє, що коханий моєї сестри безвісти зник. Серце відмовляється вірити… Наступні дні проходили ніби в тумані. Постійні думки про нього  не давали заснути вночі. 

Та через декілька днів ми дізналися, що він у полоні та має важке поранення. І все, що нам лишається,-  це чекати обміну та його повернення додому.

Ця війна змінила моє світосприйняття, барви із яскравих перетворилися на чорні.  Загинуло дуже багато хороших людей, які віддали за нас свої життя. Часом я ставлю  собі питання: ну навіщо це все, скільки ще триватиме ця клята війна, скільки ще смертей вона принесе? Але у відповідь – тиша.

Я продовжую  вірити, що повернуться ті, хто в полоні, війна закінчиться, а серця всіх зранених перестануть боліти.

Здавалось би, це так оптимістично та по-дитячому, але надія ніколи не згасне, ми всі віримо в нашу перемогу та впевнені у щасливому майбутньому нашої країни.