Кузнєцова Ніна Миколаївна, П’ятигірський ліцей Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дука Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Читаю щоденникові записи й перед очима постають картини перших днів війни. У пам’яті закарбувалося 24 лютого 2022 року. П’ята година. Війна… Страх, смуток, туга, горе, сльози, сум’яття…

Вечір 24-го. Ми, колектив закладу, не покинули стін ліцею. Притишені, але жваві обговорення подій дня. Ще не усвідомили, що це реальність. Розійшлися по домівках у сум’ятті й надіях.

Дев’ятий день війни. Нічна група в повному складі сприйняла страшенний вибух гідно — ніяких істерик, сліз. Звичайно, наші серця охопив жах, але швидко опанували себе.

А що за група? На спільному «засіданні» вирішили не покидати ліцей — наше дітище. Нікого не зобов’язували. Директорка (це її ініціатива) — наша лідерка, а ми пішли слідом за нею: вчителі, сторожі, завгосп і її чоловік, навіть двоє десятикласників, сини вчительки біології, — Тарас і Назар. До речі, майже всі учасники — колишні учні закладу, мої учні, яких у мене чимало за мої 50 років вчителювання.

Отак разом ми кожної ночі були на «посту», а коли запалене небо стрясали вибухи, ми сиділи в коридорчику біля спортзалу: це місце вважалося найбезпечнішим.

Ночі, проведені разом у спогадах про недалеке мирне минуле, згуртували нас. Ми стали родиною.

Уранці поверталися з чергування, переживши нальоти бомбардувальної авіації, що доводили до божевілля, і при зустрічі з односельцями обіймалися, плакали від щастя — живі. У перші воєнні місяці односельці стали єдиною громадою. Ми прийшли до твердого переконання, як говорив Захар Беркут із повісті Івана Франка, що саме єдність і згуртованість стане запорукою перемоги над ворожою силою.

У ніч перед восьмим березня прийшли наші, втомлені, але не скорені. Ось тоді ми відчули всім серцем і душею, що значить любити Батьківщину. Це вже були не просто слова: слова про любов до рідного краю звучали тепло, ніжно, з любов’ю, ніби ми говорили про рідну матусю, про дітей.

Уранці хлопці-захисники вітали нас із жіночим днем, а ми й забули про свято. Дякували, а сльози блищали на очах. Ця ніч (шістнадцятий день війни) не зітреться з пам’яті ніколи.

Неймовірної сили вибух недалеко від ліцею. Скло трощилося в усіх будинках, сипалося додолу.

У бомбосховищі (підвал під закладом) люди сиділи мовчки з важкими думками, хтось напружено прислухався, хтось ворушив німими вустами, ніби промовляючи молитву. Після кожного звуку вибуху всі очі блискавично кидалися до солдата біля входу — той кивав, і на секунду приходило відчуття заспокоєння. Третьокласниця Світланка голосно плакала й, не перестаючи ні на мить, повторювала: «Боюсь, боюсь, боюсь…»

Цю ніч ми просиділи в підвалі. Зовні все було спокійно.

Я грала в шашки з сусідськими хлопцями. Вони дивувалися, коли я в когось із них вигравала. А я розповідала їм, як у дитинстві на зимових канікулах грала в шашки з молодшим братом. Перед очима — батьківська хата. Ми з братом — безтурботні школярі. Що з ним? Як він зараз? Він далеко від мене, але в цю нелегку мить знайшлося місце в моєму серці й для нього.

Уже незабаром буде й тисячний день війни. Ми призвичаїлися до обставин. Але звуки повітряних тривог моторошно відгукуються в серці. Це ж десь упала ракета. Когось поранено чи вбито. Це ж наші люди потерпають. Гірко, що піднялася рука «каїна» на брата.

Сьогодні… Ліцей працює, проводяться уроки онлайн. Ми не втрачаємо віри в перемогу. Адже працею, вірою, підтримкою один одного ми наближаємо день перемоги.

Мій шлях — продовжувати жити. Навчати дітей любові одне до одного, любові до рідного краю. Пишатися, що ми — українці. Говорити українською і не забувати, що ми — нащадки славетних пращурів, які передали нам у спадок прагнення до волі й незалежності. Ми стали під їхнє знамено — і гордо несемо наш прапор дорогою до перемоги над ворогом.