Груздо Сергій, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Вовчанський фаховий коледж Державного біотехнологічного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравченко Наталя Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щороку в травневі дні на виховних годинах ми згадували грізні роки страшної війни, вшановували пам’ять полеглих героїв та прославляли тих, хто зміг тоді вижити. Час віддаляв нас від тих трагічних подій, коли життя і смерть кожен день, кожен час, кожну секунду були поряд. Ми знали, що таке війна лише з кінофільмів, підручників історії та розповіді наших дідусів.

Я вірив, що ця страшна чорна потвора ніколи не зачепить мого села, мого будинку, моїх знайомих та рідних.

Я навіть уявити не міг, що одного ранку відчую справжній страх за своє життя. Все дійсно почалося як у страшному, жорстокому, божевільному фільмі.

Ранок 24 лютого розбудив мене та мою родину страшним свистом і гуркотом, який тоді було важко пояснити. Але, коли вибухи були зовсім близько, стало зрозуміло, що те, про що шепотіли дорослі, справді почалося.

Я навіть не встиг отямитися, коли в нашому будинку почали дзвеніти вікна, хитатися люстри. Здавалося, страшним вибухам не буде кінця.

Тато швидко наказав нам збиратися, і ми - майже роздягнені, схопивши із собою речі, бігли до підвалу.

Ще вчора я сидів за партою в класі разом зі своїми друзями, готувався привітати рідних учителів зі святом  8 Березня, а сьогодні все в один момент зупинилося…

На ранок я зрозумів, що привітань для вчителів не буде.  

У перший же день війни мою школу було пошкоджено. Від прямого влучання у  ній загинув охоронець. Дядько Сашко, який був приятелем мого тата. Це була перша смерть у нашому селі, яку принесли ці нелюди. Кров’ю і пожежами покотилася війна по нашій рідній землі.

Вдень вийти з підвалу було дуже страшно, але рятувало те, що з нами там перебували ще й сусіди. Після нічного обстрілу здавалося, що людей у селі немає. Усі , як кроти, поховалися у темних холодних підвалах.

Зранку вулицями рідного села стояв страшний гуркіт – їхала ворожа техніка. ЇЇ було стільки, що важко було перерахувати. Це додавало ще більше страху за своє життя , за життя тих людей, які десь там, яким нікуди заховатися. Ми думали ,що страшнішого вже бути не може, але потім зникло світло, зв’язок.

Моє рідне село було окуповане виродками, які намагалися показати, що вони є господарями цієї землі.

Вдома батьки завжди заспокоювали, говорили, що необхідно трішечки зачекати, що скоро наші військові поженуть цих іродів з нашої рідної землі.

І ми, нарешті, дочекалися. Нехай це було не одразу, але надія та віра в наших воїнів не вмирала.

Над моєю розбитою школою замайорів синьо - жовтий стяг. Я вірив, що  усі тяжкі випробування ми пережили. Але не так сталося, як гадалося…

Ми святкували звільнення нашого села від окупантів. Але це свято було недовгим. Почалося справжнє пекло. Не було жодного дня, щоб у селі було тихо. Ми вже навчилися розрізняти вибухи гранатометів, градів, мінометів, артилерії, КАБів. Кожного разу під час вибухів я відчував страх, який перехоплював подих, страх, який не давав поворухнутися. Батьки вирішили рятувати моє життя та життя моєї сестри.

Нам довелося залишити рідний будинок. Раніше я не розумів туги за рідною домівкою.

Навпаки, мене вабили нові місця. А зараз моя душа розривається на шматки від болю через звістки з рідного краю. Я розумію, що рідного міста, куди я їздив з родиною на усі свята, просто не  існує.

Від міста не залишилося нічого. Вовчанська більше немає. Попіл на місці сіл, чорні руїни там, де зовсім недавно вирувало щасливе життя.

Та я вірю, що ми обов’язково переможемо ту кляту чорну хмару, яка повисла над нашою землею. Наша країна підніметься з руїн, загоїть свої рани. Нас не зламати, бо наші люди мають найсильнішу зброю – любов до рідної землі. Кожен з нас пишається, що він українець, частина незламного народу зі своїми традиціями, своєю мовою, своєю історією.

Україна обов’язково переможе.