"Здавалося, що потрапив у комп'ютерну гру, але це було важко і страшно"

Нас четверо: чоловік, дружина і двоє синів: 13 і 8 років. Ми з Маріуполя. Виїхали 15 березня. Зараз живемо на Заході України і хочемо дуже додому. 

У перші два дні війни здавалося, що це якась комп'ютерна гра. А потім прийшло усвідомлення, що це ніяка не гра. Це дуже важко і страшно. Вимкнули світло, газ, воду. І потрохи все це занурювалось у такі глибокі почуття і думки, що просто немає слів. Не хотілося б ще раз таке пережити. 

Ми виїжджали на своєму транспорті, який, на щастя, залишився неушкодженим. І з нами в машині було 13 осіб. Ми забрали сусідів, бо у них не було транспорту. І ми, кого змогли, посадити у наш хюндайчик маленький - посадили всіх. Добиралися ми 15 годин до Запоріжжя. 

Найскладніше було подолати свій страх. Не знаю навіть, як ми до цього пристосовувалися. Без світла, їжі, води і тепла. Дуже боялися за дітей і хотіли поскоріше виїхати, але зв'язку не було. Це було дуже важко - зробити такий крок і виїхати з міста. Тому що навколо було все побите, горіло, і дуже сильно бомбили. Але ми зібралися, бо вже не було ніяких сил усе це витримувати. І на свій страх і ризик поїхали. Але, дякувати Богові, виїхали. 

Води зовсім не було. Пили з калюж, топили сніг, збирали дощову воду. Під водопровідні труби ставили відра, фляги, зливали з батарей. Все це правда. Як могли, виживали, тому що криниць у Маріуполі дуже мало і дуже мало там води. Із ліків було тільки те, що було вдома. Іншого нічого не було. 

Зараз я працюю, діти навчаються у школі. Їздимо в хаб ЯМаріуполь. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за допомогу. Хочемо дуже додому. Чекаємо, не дочекаємося. Ми готові відбудовувати наш Маріуполь. 

Я думаю, що в цьому році війна закінчиться.