Ми вдома були. І коли бомбили, ми залишалися, тому що у мене мама інвалід. Свого одинадцятирічного сина я відправила у Полтаву до брата, а сама залишилася з мамою, тому що її важко транспортувати. Вона ледве ходить. 

Бомбили поряд, усе вибухало, осколки падали. У нас були ушкодження будівель, але поремонтували своїми силами. Слава Богу - живі, все добре. 

Вже у перший день війни нас почали бомбити. Зателефонували з роботи, і сказали, що на роботу не йдемо. Ми не знали, що робити: виїжджати чи залишатися вдома. Ступор такий.

У нас не було роботи. Гроші закінчувалися. Давали хліб безкоштовно, молодці люди. Кожного дня привозили. Сусіди один одного підтримували. У кого що є: той молоко приносить, той капусту, я хліб людям носила, сусідам роздавала. З війною люди один одного почали дуже підтримувати, перейматися одне одним. Багато стареньких людей, які не можуть самі себе обслужити - їм намагаємося допомагати. 

Найстрашніше, що літали ракети і бомбили. Чую вибух, іде вибухова хвиля - дах піднімається.

До нас, слава Богу, окупанти не дійшли. А в Тростянці орки людей виганяли з хат, різали домашню худобу, там і вбиті були - просто жах. Нам, можна сказати, пощастило. 

Ми стали дуже нервові. Стали молитися Богу. Ходили до церкви. Разом молилися, хвилювалися. Зрозуміло, що нервова система страждає. Ходжу смикана, дратівлива. Але люди стали більш дружними. Когось бачу, обіймаю його, радію, що живий, плачу. 

Син уже з нами. Повернувся додому.

Молимося за наших захисників. Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, щоб більше наших захисників залишилися живими. Хочеться, щоб була робота, щоб усі повернулися додому, все відбудували.