Колеснікова Дар’я, 9 клас, Ліцей імені Б.Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Криницька Лілія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пам'ятаю той лютневий ранок, коли нам зателефонував брат, і вони про щось довго говорили з мамою. У неї тремтіли губи і зривався голос, але вона міцно обійняла мене і… пролунав перший вибух. Сонце ще тільки починало сходити, а місто вже охопила паніка. Мені здавалося, ніби світ перевернувся з ніг на голову. Ніколи б не повірила, що війна торкнеться і моєї чудової країни, прийде в моє рідне місто. Я чомусь думала про те, що буде далі.

Хотілося перетворитися на маленьку піщинку, десь заховатись, а потім розплющити очі – і ці події виявляться безглуздим сном. 

Чи повернеться все, як раніше? Чи зможемо ми коли-небудь забути цей жах? У той момент я усвідомила, що наше життя і життя країни кардинально змінилося. І хоча було страшно, разом із тим я відчувала і якусь дивну силу, яка допомагала мені триматися. Земля з-під ніг рухалася, але дії мої були злагодженими. Хоча здавалося, що все навколо втратило свої кольори і смаки. Лише у повітрі стояв запах диму і тривоги.  Я міцно притискалася до мами, шукаючи в її обіймах захисту і спокою. А вона, завжди така сильна і впевнена, виглядала зляканою.

Ми всі, великі й малі, опинилися перед обличчям чогось набагато більшого за нас і дуже страшного…   

Спротив триває вже понад два з половиною роки. Цей страх живе в кожному з нас до сьогодні, але зростає разом із тим велика сила до перемоги, ненависть до ворога, прагнення боротися і творити, гарно вчитися, працювати, допомагати нашим хлопцям, аби лиш скоріше закінчилася війна.  Боротьба ще триває, але ми тримаємося та чекаємо перемогу. Українці – сильні нащадки козаків, тому вірю в наших захисників, у свої душевні сили та міць і непохитність України!