Павлова Аріна, 9 клас, Спеціалізована школа № 115 імені Івана Огієнка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петрук Луїза Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 грудня 2022 року видався мені незабутнім на все моє життя. Моя сім'я прокинулася під якісь невідомі звуки та гудіння, які видалися обстрілами та ракетами. Люди на вулиці почали панікувати та виїзджати з їхніх квартир. Вперше в житті я почула гудіння тревоги. Емоції, які я відчувала в той момент, неможливо передати. В мить, коли ракета вціліла в сусідній будинок я не відчувала нічого, крім великого страху... Я, навіть, не так боялася за своє життя, як за життя моїх рідних та домашню тваринку, яких я дуже люблю.

Минуло декілька днів повномасштабної війни, в магазинах не було достатньо їжі, бо через атаку російських військ їжу ніяк не могли поставляти в магазини. Були величезні черги, які приходилось вистоювати по декілька годин. 

В один момент всі українці об'єдналися в одну спільну родину. Люди намагалися допомогти один одному у чомусь. Війна зробила українців однією родиною. Більше ніж п'ять місяців моїй родині не було що їсти, за весь день ми з'їдали цілий хліб та якесь печево, яке нам давали волонтери. Було дуже складно. Води та світла не було дуже довго, через ракетні обстріли наших ворогів. Кожного дня я чула обстріли та гудіння ракет, через яких, серце зупинялося на милі секунди.

Думки, що небезпека приближается не покидали мене ні на хвилини. Страх огортав мене все дужче.

Більше всіх мені шкода мою тваринку– морську свинку Мірона. Собака моєї бабусі дуже боялася обстрілів та ховалася під ліжко дуже сильно виючи, що й наразі є дуже сильною проблемою, через війну вона почала боятися кожного гучного звука. Моя морська свинка вже звикла до таких звуків, але на початку днів війни, вона ховалася під сіно та сильно тремтіла. Як же це болісно, дивитися, як страждають твої тваринки, але подіяти ніяк ти не можеш....

Дуже болісно писати та згадувати про події, які відбулися так швидко та неочікувано.

Перехоплювало подих, коли дивилася на вулицю і бачила, як по дорогах їдуть військові машини і танки. В ці хвилини я не відчувала нічого, як же було приємно згадувати про вільне життя та радісні емоції, про щасливу сім'ю, про свободу, але це неможливо відчути й досі. Кожен обстріл нагадував мені про щасливе минуле. Як же болісно розуміти, що більше не буде, як раніше, все змінилося, все... В той же час, для мене з'явилася ще одна болісна новина. Через проявлення сильної алергії в мого брата на шерсть тварин, мені прийшлося віддати морську свинку моїй бабусі. Це було складно та болісно розлучатися з моею тваринкою. Тепер кожні вихідні я відвідую морську свинку та частіше бачу бабусю. Вже рік, як моя тваринка живе не зі мною. Кожен день знов і знов за вікном лунали серени та вибухи, я не розуміла, що коїться. Страх розлучитися з родиною, страх залишитися без рідної души огортав мене кожен раз.

В голові були одні і ті ж запитання: Чому? навіщо? що робити?

На той час, мені було 12 років і я ніколи не могла задуматися, що так швидко подорослішаю, бо мені доведеться швидко приймати рішення, що робити коли на вулиці небезпека. Завмирало серце від гудіння тревоги, кожну мить огортав страх та думки про майбутнє, я не знала, що буде далі, як діяти.

З того моменту, я з сестрою почали волонтерити та допомагати тваринкам, яких кинули люди та не забрали з собою у безпечні місця, підгодовувати котів, які опинилися на вулиці без житла.

Тварини дуже боялися цих страшних звуків. На 2 роки я вже відвикла мирного життя, кожного разу коли я чую літак перехоплює подих та згадується минуле, коли я посміхалися та махала рукою до літака, думаючи, що мене побачать. Дотепер, сумно згадувати про минуле, яке неможливо повернути. Кожного дня ми живемо заради наших сміливих захисників та захисниць. Ці люди рятують наше життя кожної хвилини.  Вони віддають своє життя  заради нас. Ці люди – це наші герої! Війна - це випробування для українців, яке ми зможемо подолати.