Хіміч Світлана, 10 клас, Великодальницький ліцей №2 Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Парубіна Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року прокинулася рано-вранці. На годиннику було 5:00, і я не розуміла, чому мама розбудила мене так удосвіта. - Що сталося? – ледве розплющивши очі, запитала я. - Почалася війна, - мовила налякана матуся як не своїм голосом. Ця фраза того ранку перевернула моє життя, так як і життя кожного українця, з ніг на голову, змінила його назавжди.

Того дня ми вперше почули, як залунала сирена, яка гучно лунала й ще більше лякала нас. У небі зі свистом пролітали ракети, а десь поруч лунали вибухи.

Тварини на вулицях голосно кричали, лякаючись гучних звуків. Здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого я ось-ось прокинуся. Але новини, які ми бачили по телевізору, розбили останні надії. Репортажі з інших міст показували масштаби трагедії. Моя подруга з міста Рівне зателефонувала мені, уся в сльозах, як і я, розпитувала, чи все в нас добре, тому що Одеса стала однією з перших цілей Росії, і вона злякалася, що зі мною щось трапилося. Подруга зі своєю родиною одразу виїхала до Польщі, але я зі своєю родиною залишилися в країні, бо не було можливості виїхати. Мій батько та брат працюють в поліції, і перші декілька місяців не могли приїхати додому, залишились у відділенні, допомагаючи громадянам, чим могли.

Брата відправляли в різні міста й села, куди він їздив зі своїми співробітниками та допомагав людям, що втратили будинки, і рятувальникам розгрібати руїни.

Постраждало багато українців, які проживали і у великих, і в маленьких населених пунктах. Боляче було чути, що місто Маріуполь переживало одну з найжахливіших трагедій. Уже в перші дні війни його нещадно обстрілювали, і люди залишилися без води, світла й тепла. Почався хаос, усі намагалися діяти швидко, запасалися продуктами, стояли в довгих чергах до банкоматів, аптек і заправок.

Особливо мене вразили події в Бучі, невеликому містечку поблизу Києва, яке стало місцем однієї з найстрашніших трагедій війни в Україні.

Після окупації російськими військами в березні 2022 року світ побачив жахливі докази нелюдського ставлення до мирних жителів. Людей катували та змушували зізнаватися у вигаданих злочинах або зв'язках з українськими військовими.

Ми з сім'єю всіляко допомагали волонтерам, відправляючи військовим найнеобхідніші речі: їжу, одяг, ліки тощо. Брали участь у різних благодійних зборах. Ми також допомагали організовувати благодійні заходи, щоб залучати більше людей до збору коштів і ресурсів для підтримки військових та постраждалих. У моєї подруги з Рівного брат - військовий, і ми нещодавно готували смаколики для нього та його побратимів.

Ми дуже хотіли хоч чимось підняти їм настрій, тому все робили з любов’ю та з надією на їхні посмішки, коли вони отримають нашу посилку.

Пройшло вже майже 1000 днів війни. Ми навчилися жити в нових умовах, але страх за життя і за нашу країну нікуди не дінеться, скільки б часу не пройшло. Сподіваюся, що незабаром ми відсвяткуємо нашу перемогу, і всі наші воїни повернуться додому до своїх родин. Вірю, що Україна переможе росію-окупанта, бо ми варті того за всі пережиті страждання, і наша країна більше не знатиме такого горя, та не прольється кров та сльози на наших землях.