Війна змінила життя і нашої сім'ї. Я втратила роботу, бо не змогла на неї виходити, меншу дитину нема куди було діти, і допомоги в нас не було кому. Спочатку намагалися триматися, були вдома. Стикнулися з проблемою нестачі їжі. Але морально не витримали життя у страху та в квітні виїхали закордон. Діти дуже сумували за домом. Здавалося, що в місті все погано, але стабільно, тому повернулися в серпні. Навіть більш-менш звикли до життя у прифронтовому місті, що практично кожної ночі вибухи, заспокоювали себе, що це не по житлу людей. Стало погано у кінці вересня, коли РФ-ія "визнала" всю Запорізьку область разом із Запоріжжям своєю територією. Стало дуже погано у жовтні, коли кожен день та ніч нас активно почали "освобождать" та вбивати мирних людей, ціливши в житлові будинки. На дитину дуже вплинуло, коли вона побачила, що біля приватного будинку дідуся був приліт, та дім частково був зруйнований. Дитина стала боятися залишитися сама, стала боятися засинати. Вирішили виїхати у тому ж жовтні після того, як недалеко від будинку, де ми мешкали, був приліт. Не взмозі взяти, у той час, квиток на західну Україну, виїхали в місто Київ, де й залишилися. З того часу і досі я з сім'єю винаймаємо кімнату - на більше поки не маємо грошей, бо я так і не змогла досі знайти роботу. А всі наші кошти - це виплати ВПО.

Найбільш тяжчим було усвідомлення того, що не маєш змоги навіть приїхати до родичів на похорон, бо вони в окупації; що вже не маєш старого життя, ні дому, ні роботи, нічого.