Костянтин Малик, 11 клас
Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Козловська Наталія Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Який мій шлях? Якщо описати одним реченням, то це жах, паніка, страх, біль, скорбота, розпач, смуток, віра в наших людей, опанування себе, розуміння своїх обов’язків, можливостей, свого значення, впевненість у перемозі. Для мене це шлях усвідомлення своєї особистості як громадянина України, моїх обов’язків, мого внеску в нашу боротьбу. Це шлях моєї віри в країну та її людей, у себе, у перемогу.

Спочатку кожен день війни був нескінченним. Щохвилини ми чекали, що нас врятують впливові країни, санкції, адекватні громадяни росії. Здавалося, що ось-ось це жахіття припиниться.

Але згодом прийшло розуміння, що, крім нас, українців, ніхто цю війну не закінчить. Ми навчились жити в стані війни: із тривогами, ракетами, шахедами, вибухами, відключеннями світла. Місяці полетіли, як хвилини. І ось уже пройшло 1000 днів.

Я ніколи не забуду трагічний ранок двадцять четвертого лютого. Цей день змінив життя не тільки кожного українця, а й відчутно вплинув на країни всього світу. Ми не могли повірити, що сусідня держава так цілеспрямовано і жорстоко буде обстрілювати наші міста, вбивати мирне населення. Та вже тоді кожен у душі вірив у наших людей-героїв, знав, що ми не здамо країну.

Війна показала патріотизм, доброту, широку душу нашого народу. Згуртованість, готовність прийти на допомогу – усе це допомогло стримати жорстокого ворога в перший місяць нападу і допомагає тримати оборону зараз.

Ніколи не забуду героїчний вчинок молодого військового, який, щоб не пустити агресора до столиці, ціною власного життя підірвав міст. З перших днів війни не виходили з голови рядки віршів Т. Шевченка, символа нескореності українського народу. Тоді перше, що ми побачили на банерах, білбордах, стінах будинків, – це проникаючі в душу рядки: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!» Це ще більше підіймало дух, вселяло віру. Він наче знав, що ми сьогодні знову зіткнемося з підлістю та підступністю сусідньої держави, яка, як і багато років назад, має єдину мету – створення величезної імперії будь-якою ціною і панування у світі. Кожна її атака – це злочин проти людства. Я ніколи не забуду наш «Амстор» – величезний торговий центр, куди приходили здійснити омріяні покупки тисячі людей. Тепер 27 червня 2022 року залишиться днем скорботи і смутку назавжди, а безмежна ненависть до рашистів буде жити в наших серцях багато століть. Протягом віків українці величезною кривавою ціною йшли до незалежності. Наш дух став міцним і сильним. І зараз ми бачимо, що український народ – це єдність, міць і сила, кожний – справжній патріот і воїн.

Нашу країну ніколи не перемогти. Моя впевненість у цьому зростає з кожним днем.

Також за ці довгі тисячу днів я усвідомив своє місце зараз, зрозумів, що я можу зробити для своєї держави, свій обов’язок. Коли почалось вторгнення, я нервував, читав новини, спостерігав за реакцією рідних, бачив, що всі робили, що могли. Одні працювали, інші воювали. Мені було ніяково від того, що я в такий скрутний час нічого не роблю. Потім мама запропонувала мені піти з нею в школу поруч з нашим будинком плести маскувальні сітки. Це, мабуть, було переломною подією в моєму житті. Я зрозумів, що  можу допомогти в боротьбі. Маскувальні сітки рятують життя. Далі прийшло усвідомлення, що просто вчитись – це наразі мій обов’язок перед країною, і він є дуже важливим. Адже Україні потрібна освічена нація. Ми, молоде покоління, – її надія на щасливе майбутнє у відбудованій після війни державі. Я намагаюсь виконувати цей обов’язок: вчу матеріал за шкільною програмою, роблю додаткові завдання, готуюсь до олімпіад. Наприклад, у минулу суботу брав участь в олімпіаді з програмування. 

Отже, ця тисяча днів промайнула дуже швидко, залишивши незабутній слід у моєму житті. Ці три роки для нас, дітей, могли бути зовсім іншими… Війна зробила нас сильнішими, свідомішими, відповідальнішими, більш витривалими і набагато дорослішими. Ми навчилися вірити в себе, у свій народ,  побачили, що сила в єдності, взаємодопомозі, доброті, зрозуміли, що незламний дух українського народу нікому не здолати. Ми проходимо цей важкий шлях, та далі обов’язково буде перемога.