Копанський Дмитро, 10 клас, Велятинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Горват Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна . Закарпаття. Тиса.

На лівому березі річки Тиси розташувалось мальовниче село Велятино, у якому я народився і живу.

Я завжди пишався тим, що народився в країні з чудовою культурою та традиціями. А ще я дуже люблю нашу неповторну закарпатську говірку.

Про свою країну я можу розповідати дуже багато, адже я її дуже люблю. Можливо, я цього не усвідомлював до того ранку, який змінив моє життя на «до» і «після».

Я дуже добре пам’ятаю цей ранок. Нас із сестрою розбудила мама ( як зазвичай уранці) і я думав, що треба збиратись до школи. Та

я ніколи не забуду очі моєї матері : вони були заплакані, у них був помітний страх і відчай.

Я не відразу зрозумів, що сталося. Із маминих очей капали сльози . Вона не могла нічого сказати, ніби набрала в рот води. Ця тиша була страшною. Потім видала коротку фразу: «Діти, почалась війна». Це було як грім серед ясного неба. Ці почуття страху не можна передати словами. Це паніка: що буде далі?

Телевізор та Інтернет кишів страшними відео з авіацією, яка руйнувала мирне життя моєї рідної країни. Цей день поділив моє життя на «до» і «після». «До» була мирна країна, якою я пишався, а «після» з’явилась невпевненість: «А що буде далі?»

А далі я ще більше почав пишатись своєю країною та своїм народом, який так мужньо боровся і бореться із загарбниками. І з кожним днем цієї боротьби я усвідомлював, який мужній наш народ.

Мені здається, що ці події мене зробили дорослішим. Вони навчили мене дуже обережно сприймати різну інформацію та обмірковувати її. Я зовсім по-іншому почав дивитись на світ. Ця війна змінила мене і я ще більше почав любити і цінувати мою країну, свою родину, рідний куточок, де я народився. Я почав більше цікавитись нашою героїчною історією та героями сьогодення, які заради порятунку побратимів без вагань могли віддати життя. Я почав цінувати речі, на які до війни не звертав уваги. Я став дорослим. Я почав дивитись на світ дорослими очима. І це страшно…

Ця війна вкрала в мене дитинство. Не тільки в мене. Вона вкрала дитинство у всіх дітей нашої країни, вона посіяла страх у наших головах: а що буде далі…

Кожного дня о дев’ятій годині ранку під час хвилини мовчання я благаю Господа, щоб він зробив так, щоб війна скоріше закінчилась, і молю його, щоб захищав наших воїнів.

Я дуже хочу, щоб ми повернулись до життя, у якому б не було повітряної тривоги, спалених міст та сіл, військової техніки та блок-постів. Я хочу, але що для цього зробити не знаю.

Знаю тільки одне: моє завдання зараз- вчитись, щоб бути гідним сином своєї мужньої країни. Адже саме нам творити майбутнє України.

Слава Україні!

Героям слава!