Долінська Софія, 11 клас, ліцей №183 "Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання — Кузнєцова Марія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Почнемо з того, що війна почалася в 2014 році. Тоді ще, коли я була дитиною, я не сильно відчула смак слова «війна». Ми продовжували жити, наче нічого не бувало. І лише в якісь періоди в школі проводились благодійні акції. Будучи дитиною, усе сприймалося зовсім інакше. Звичайні дні, по новинах зрідка нагадували про схід, а до школи батьки передавали пластикові кришечки. Звісно, я вдячна, що нам залишили дитинство, але чи це для тих, хто в той час втратив все?

Після початку повномаштабної війни втрату всього відчули й ми. 24 лютого 2022 року я прокинулась о 8 ранку під дзвінок надокучливий дзвінок мого телефона. Узявши нарешті до рук телефон, я почула голос подруги: «Почалась війна». Її слова мені здались жартом, і я злилась, що вона мене розбудила. Мій дім був пустий, батьків не було вдома. Подумала, що, певно, на роботі. У звичному темпі життя вмикнула телевізор - і новина за новиною … Харків вибухи… Київ вибухи… по всій Україні вибухи… І тут моя свідомість урешті-решт прокинулася. У паніці почала набирати батьків. Нема сигналу. Коли ж батьки приїхали, то почали збиратись. Єдине, що, певно, турбувало всіх, - це певно невизначеність: що буде завтра, що робити?

Ми мовчки їхали в машині. У вікнах я бачила пожежі, бо горіло, куди влучили. Сморід горілого доносився через шпарини авто. А тепло від вогнища не гріло, а розбивало серце … У голові була порожнеча. Це, певно, перший раз у житті, коли я не могла ані слова вронити, а ні думкою промайнути. Ми приїхали на нашу дачу в Київській області. Певно, там було безпечніше…

Перша ніч була в сльозах. Усе, що було в моїй голові: чи прокинусь я завтра?

Чи побачу батьків та своїх улюбленців? Як завершиться моє життя? Кожен ранок я прокидалась через вибухи, звукові хвилі підривали двері вибиваючи їх, вікна дрижали, і пізніше цей звук ставав звичним, і я навіть не реагувала заради сну .

В одну ніч вибух був нереальної сили, а в смс нашої громади повідомили про ракету і що це не наші, отже, це означало лише одне… Вони тут. Ніч ми провели в льоху, мене заспокоювали лише мої улюбленці: моя собачка Юмі і мій вірний песик Бастер. Певно, якби не вони, то я б уже з глузду з’їхала. На ранок я забов’язана була зібрати речі … знову.

Я проплакала весь день, написала прощальні листи для бабусі, дідуся та тата. Сидячи на ліжку, я усвідомила, що, можливо, останній раз бачу ці стіни, цих людей, сиджу на цьому ліжку.

Душу охопив страх і гіркота. Моє серце переповнювалось ненавистю, страхом і нерозумінням. В істериці я схопила олівець і почала писати на стінах повідомлення той на випадок, якщо москалі будуть тут. Я написала, що безмежно люблю свою сім’ю і своє життя, що вони причина моїх страждань… Ми вирушали на захід до наших родичів… Нам давно пропонували, але я б ніколи не подумала, що настане ризик окупації. Мене вмовляли залишити мою меншу собачку Юмі, на що я категорично відмовилась. Адже й так залишаю було Бастера на тата. Попрощавшись із бабусею і дідусем, я не заплакала, бо треба бути сильною для них. Адже усмішка рятує світ. Я міцно-міцно обійняла свого Бастера, він виривався з повідку і не відпускав, гавкав, скавучав. Я обійняла та пообіцяла, що повернусь, і ми обов’язково з ним пограємо. Він заспокоївся трохи, я поцілувала в чоло почухала й пішла, стримуючи сльози. Тоді я не знала, що прощаюсь назавжди. Тривожило лише одне: я не попрощалась із татом: він був на роботі, а ми попрямували до залізниці. Побачивши його сльози, мої полились рікою - я впала в його обійми і, міцно-міцно обіймаючи, сказала, що повернусь!

У потязі всі їхали мовчки. Лише моя собака Юмі зрідка відволікала мене від поганого. Потяг був повний людей, бо всі стояли увесь час. Усі 8 годин … З тваринами, з дітьми . Дивитись було нестерпно.

Приїхавши на захід, я трохи відірвалась від реальності. Аж доки не прийшла офіційна новина про окупацію нашого смт… Тут здригнулось усе.

Танки нещадно спалювали будинки без розбору, розстрілювали всіх перехожих або тих, хто виглядав з вікон. Обкрадали та підривали будинки. Розставляли розтяжки та міни…

Отже, розуміння того, що там всі мої близькі, вбивало все. Наших сусідів вбили… зелені коридор не давали або розстрілювали в них. Небезпека зростала з нереальною швидкістю. Секунда за секундою - ми в телефонах, у паніці, хапаємо трубу й в бездієвості намагаємось допомогти.

Пізніше дали новий зелений коридор, під час якого на страх чи ризик мої близькі виїхали. Тато в той час постійно перебував на роботі. Він працював на важливому обє’кті й навіть не мав змоги часто телефонувати. Пам’ятаю лише, що після розмови з ним ми з мамою плакали.

Усі виїхали, і здавалось: усе добре, ми знову жили своїм життям. Родичі були в нашій квартирі, і ми чекали лише деокупацію, аби повернутись додому. Аж тут приходить звістка…

Мою собаку Бастера вбили… а наш дім пограбували…

Цю тему я не порушую – боляче. Просто, тому що це мій біль.

Наразі територія деокупована, усі мої близькі вдома. Батьки повернулись на дачу й прибрали потрохи все. Я принципово ж відмовлялася туди їхати ще 2-3 місяці. Але я усвідомлювала, що, попри свій біль, я мала би бути сильною для батьків і оточуючих, дарувати їм посмішку, щоб вони зайвий раз не хвилювались за мене. Оскільки біля сонця і світ яскравішим стає.

Щоб я хотіла донести наразі? Війна й далі триває , я не розказала ще навіть половини свого шляху під час війни. Просто погодьмось, що він важкий у кожного з нас. Я не маю права порівнювати досвід свій чи когось: кожен страждав і страждає досі. Кожен щось втратив, назавжди набув новий біль та травми. Особистість кожного зруйнувалась, і життя розділилось на «до» і «після». Але найважливіше, що все погане має бути в минулому. Ми маємо перетривати з гідністю і силою духу цей біль, адже тільки так ми стаємо сильнішими, аби боротись . Це досвід ,гіркий, болісний, нестерпний, але досвід. Головне пережити його з неабиякою силою і вірою в щасливе майбутнє.

Лише з мужністю в серці та силою духу в крові ми зможемо йти далі.

Борітеся - і поборемо, нам Бог помагає…