Андреєва Вероніка, 9 клас, Голозубинецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чорна Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У всіх інших країн зараз квітень,
А в нас — ранок 24-го.
Десь радіють усміхнені діти,
А у нас пів життя вже стертого.
Десь чути, як пахне квітами,
Десь плани й цілі поставлені.
Хтось радіє, бо може радіти,
Ми ж не можемо — душі розчавлені.
У когось весна, щастям сповнена,
Хтось чекає кохання відвертого.
В нас зима ще… Весна знекровлена.
У нас ранок 24-го…
                                            Юлія Базя

Цей ранок назавжди залишиться у моїй пам'яті як найстрашніший день мого життя. Мені тоді було лише 12. Я ніколи не могла подумати, що одного ранку прокинуся не від лагідного матусиного: «Вставай, сонечко…», а від новин про те, що розпочалася війна. Усе здавалося нереальним, неможливим, просто якимось страшним сном чи то фільмом жахів, який раптово і випадково ввімкнули замість мого звичайного життя.

Я стільки разів чула про війну від своїх рідних прабабусі та прадідуся, але повірити в це було просто неможливо!..

Того дня, а можливо і цілого місяця, ми з сім'єю не розуміли що робити далі. ЗМІ постійно повідомляли про вибухи у все нових містах та містечках. Я й сама чула моторошні звуки отих вибухів, що здавалися якимось дивним ревінням пораненого звіра. Раз у раз над головою пролітали літаки. Вони летіли так низько, що, здавалося, ось-ось зачеплять нашу хату. Усіх охопила паніка та нерозуміння що далі.

Я пам'ятаю, як батьки намагалися нас з моїм братом заспокоїти. Але навіть в очах батька, який міг враз розв'язати будь-яку проблему, відчувалася тривога.

Мама враз з говіркої й енергійної людини перетворилася на дуже мовчазну. Вона постійно нас обіймала. Незабаром до нас приїхали дві мої старші сестри, одна з них була зі своїм хлопцем. Дуже швидко уся дружня сім'я була знову разом.Мені здавалося, якщо тепер ми разом, то значить ми в безпеці. З часом отой« параліч» свідомості пройшов. Він змінився рішучістю і бажанням хоч якось допомогти. Мама дуже швидко склала нам усім тривожні валізки. Саме тоді виявилося, що людині потрібно зовсім небагато й усе нажите майно дуже легко поміщається у неї. Батько обладнав наш погріб – укриття.

Ми щовечора закривали вікна цупкими простирадлами. Намагалися, щоб не було видно світла з будинку. А довгі вечори проводили за спільними бесідами чи навіть настільними іграми.

Мій молодший брат часто запитував старших навіщо все це, адже він боявся темряви та бути наодинці. Тоді сестри пояснювали, що це робиться для того, щоб не привертати зайвої уваги ворожих безпілотників та літаків. Страшно було навіть подивитися у вікно через щілинку. Здавалося, що будь-якої миті може щось вибухнути чи «прилетіти».

Я не могла зрозуміти, як із мирного, розміреного, часом навіть нудного мого життя, я опинилася в такому страху і паніці.

А це ми ще проживаємо дуже далеко від лінії фронту!.. Ті перші дні ми часто ховалися в коридорі, тому що це було найбільш безпечне місце в нашому будинку.Старий погріб був не надто надійним. Кожна сирена здавалася просто нестерпною, вона в'їдалася у свідомості. Серце починало сильно битися і гупало в скронях. Всі думки плуталися в таку мить. Ми намагалися жити звичайним життям, але страх за себе та своїх рідних не давав спокою. Через деякий час батьки відвезли нас з братом до бабусі, адже залишати одних було небезпечно, а батьки повинні були працювати далі. До неї приїхали також евакуйовані родичі з Києва з маленькою дитиною. Вони розповідали про пережиті жахіття і від цього ставало ще моторошніше.

З того часу минуло вже майже три роки. Хоча, здається, це було вчора. З того моменту я змінилася. Я навчилася жити в новій реальності війни.

Хоча страх і досі присутній. Проте він більше не паралізує свідомість як тоді. Сьогодні кожен звук сирени звучить по іншому: він відзивається в моєму серці розпачем за загиблими та жалем і переживаннями за захисників на передовій. Адже вони платять, а можливо вже заплатили, дуже велику ціну за нас. Сьогоднішній страх не за себе, а за усю країну, за зовсім незнайомих людей, та таких рідних. Ці три роки зробили мене сильнішою і стійкішою. Пори все я вірю, що наш народ переможе, тому що ми сильні, незламні та хоробрі.

Ми на своїй землі, у нас є мета: жити вільно. Війна не зламала ні мене, ні будь-кого з українців. Вона нас загартувала, як сталь. Тож ми обов'язково здобудемо перемогу.