Парій Владислава, 14 років, учениця 9-Д класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання есе - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Закінчився мій робочий день 23 лютого, я прийшла додому робити домашні завдання та готуватись до самостійної роботи з математики. Все, як завжди, нічого не підказувало мені, що завтрашній день змінить моє життя, життя моїх рідних, друзів та усієї країни. Ввечері, після закінчення роботи, я домовилася з подругою зустрітися на вихідних, ми будували плани на майбутнє, потім попрощались і лягли спати. О пів на п’яту ранку я прокинулася від вибухів за вікном та метушні моїх батьків. Ще в мене не було усвідомлення того, що почалася війна, про яку я читала в книжках та слухала на уроках історії. Ніхто не розумів, що робити та куди бігти. Швидко зібравши свої речі, ми ввімкнули новини, щоб знати, що робити далі. Нашим рішенням було залишатися у Києві.

Так пройшло декілька тижнів.

Це були тижні виття сирен, вибухів, озброєних людей у формі, що патрулювали вулиці, звуків автоматних черг під вікнами, пересиджувань у підвалі, вистоювань найдовших у моєму житті черг за половинкою хліба, яку давали одну в руки…

Весь той час я була наче у тумані та майже нічого не розуміла. У середині березня, десь о восьмій ранку, поряд упала ракета, після чого мій дім затрясло. Не просто затрясло, здалося, що це вже кінець і всі ми зараз опинимось під завалами. Потім я дізналася, що у двір біля моєї школи влучила ракета. Загинули люди, були пошкоджені багатоповерхівки, у моїй школі були вибиті вікна та пошкодились стіни. Тільки тоді я усвідомила, що йде війна. Вона поряд зі мною. Життя змінилося. Біль, страх, смуток переповнювали. Я дуже злякалася за себе і свою сім’ю. Зателефонувавши до своєї колишньої найкращої подруги, яка з перших днів виїхала з мамою в безпечне місце, я розповіла, що сталося і як я себе почуваю. На це вона мені відповіла, щоб я не телефонувала їй більше та не створювати проблему з таких дрібниць. Нашої школи могло б не бути, а для неї це дрібниці! Після цього я припинила нашу дружбу. Я навіть зараз не розумію, як можна такі речі називати «дрібницями». Родиною було прийнято рішення виїхати з міста, і ми кілька місяців проживали в селі.

З початку повномасштабної війни моє життя змінилось. Зараз, на жаль, у мене дистанційне навчання. Я сиджу вдома, вчу уроки та займаюсь бісероплетінням, яке мене хоч трохи відволікає від навколишніх подій. Проте найболючішим та трагічним є те, що безжальні люди відбирають чужі життя. І це жахливо та несправедливо! Раніше я чекала вихідних, щоб поїхати десь на прогулянку або купити якусь обновку, щоб потрапити на випуск нового фільму в кінотеатр чи обрати найкращий готель з гарним краєвидом із вікна, щоб поїхати під час канікул на відпочинок. Але це було колись. Зараз чекаю тільки того, щоб це жахіття найшвидше закінчилося, щоб я могла, як раніше, подорожувати з батьками нашою країною, щоб в усіх нас було майбутнє та настав довгоочікуваний МИР!