Саглай Анна, 15 років, учениця 9-А класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання есе - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Як же цікаво повертатися в той час, коли ти засинаєш з думками про результати самостійної роботи, про розмови з подружками на останніх партах та про плани на вихідні й канікули.

Все  обірвалося в «темний четвер». О п’ятій годині це торкнулося й мене. Окрім того, що мої батьки метушилися та дуже швидко збирали найважливіше, я більше нічого не бачила своїми тільки-но розплющеними сонними очима.  Для розуміння ситуації вистачило декількох дій, швидкого підйому та слів з батьківських вуст: «Почалася війна…» Мої батьки військовослужбовці, тому о шостій годині ранку вони поїхали на службу, а я залишилася вдома сама…

Тяжко згадати свої почуття в перші хвилини сприйняття усієї ситуації.

Пам’ятаю гучні вибухи з боку Бучі та Гостомеля, рух військових вулицею, дрижання будинку, як миттю лягла в ліжко після розмови з батьками.

Цей четвер розділив моє життя на «до» та «після». Вже надвечір  вулицею Косенка  відбувалося інтенсивне пересування військової техніки. Не дозволю собі забути ці гармати та гусеничні стрічки, що слугували трафаретом, які залишали відбитки на землі.

У той же час ми збирали тривожні валізи, писали на тілі номери телефонів своїх рідних, своє ім’я з прізвищем, виривали зі старої книги молитву «Отче наш», ховали українські гривні в шкарпетки, книжки, взуття.

Виїхали ми з Києва ближче до опівночі. Нашим місцем призначення спочатку було «їдемо в нікуди», потім місто Львів, а врешті – Вінницька область.  Повертаючись у події та думки того часу, я наче завмираю. Коли згадую колони цивільних, бетонні блоки, залізні їжаки, які можна використати для блокування доріг, зосереджених патрульних, військову техніку, розумію, що кожен робив все, аби тільки ворог не потрапив до Києва.

Все, що відбувалося зранку двадцять четвертого лютого, я згадую досить часто. Під час евакуації ми проїжджали повз російські танки. Яким чином залишилися не розстріляними, відомо тільки Богу. У першому автомобілі – батько, я, сусідка та дві собаки. Ми проїхали між першим і другим танками.  У  другій машині  –  сестра з мамою. Вони проїхали між другим та третім.  Найстрашнішим було усвідомлення того, що в  будь-який момент міг відбутися обстріл автомобілів, враховуючи те, що в Бучі та Гостомелі вже велись активні бойові дії.

Після дванадцяти тяжких годин у дорозі ми дісталися пункту призначення.

Близько двох місяців ми прожили в знайомих. Разом з нами мешкало ще десять осіб. Для мене перші дні були найтяжчими, оскільки всі реагували на кожен приглушений звук відчаєм, боялися кожного літака і вертольотів, які пролітали.

Після нашої евакуації батько повернувся до Києва, а згодом  –  і мама.

Вже під кінець квітня я переїхала  разом з бабусею до Жмеринки. Це є найкращим спогадом за час війни. Маленьке містечко, яке наповнене легкістю та неабияким даром чарувати киян. Пам’ятаю, як я зі старшою сестрою Настею дивилися «Американську історію жахів», коли доробляли задану їй роботу.

Проживаючи вже другу сотню днів у воєнному стані, я можу пишатися своєю країною за незламність її духу, за волю до незалежності, за опір, який демонструє наш народ всьому світу. Але досі не можу усвідомити позиції нелюдів, які кричали у всіх медіа про «братские народы» та дружбу назавжди.

Не розумію, як люди, які завжди говорили про наше «єднання», прийшли зі зброєю та завдали удару кожному українцю просто в серце.

Зараз кожен з нас чудово усвідомлює, що таке Мир. Мир – це не холодний підвал на початку березня й нескінченний плач та відчай, не  страх лягати спати, не моторошний звук сирен. Мир - це «тривоги» про контрольну роботу, щебетання з подружками, сміливі плани… Усе це так і буде...  І буде та ж сама рідна земля, проте значно сильніша, квітучіша, вільна та славна у віках!