Гриценко Катерина, 3 курс, Вище професійне художнє училище №5 м.Чернівці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Столяр Мар’яна Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Для одних це слово викликає шок, а для інших стає буденністю. У який момент вона проникла в наше життя? Коли я в перший раз відчула війну? 24 лютого 2022 року о 4 ранку. Перший свист, немов у сповільненій зйомці, наближався до нашого досі спокійного та сонячного двору у Бердянську. Саморобна гойдалка, здається, зі вчора зберегла легкі хитання після веселощів дітей. Мить.

Всього декілька секунд, але вже назавжди закарбувалися в мої пам'яті, одночасно руйнуючи майбутнє та минулі невинні спогади дитинства.

Школа, друзі, перше кохання, прогулянки до ночі та мрії про майбутнє - саме цим живуть підлітки. Але світ змінився. Тепер найважливіше - до побіління кісточок стискати долоню матері так, ніби від цього залежить твоє життя. Самотність і страх - ось як почався мій шлях.

Шкільний спортзал, матраци, сотні таких самих спустошених поглядів та запах плісняви. У руках гаряча чашка, перед очима - спогади про залишений дім та життя, куди вороття немає. Наступний крок - боротьба. Здається, що в світі лише ти один, де на кожному кроці - вороги.

Це відчуття стало частиною багатьох і сховатися від нього було неможливо.

Шлях триває, і ось ми в безпеці. Чернівці. Стабільна робота та захист. Але спокій у душі так і не приходить. Чи знайдемо ми його? Військова форма викликає страх, кожен план на майбутнє здається безглуздим. Але поряд люблячі люди. Їхня підтримка дає відчуття тепла.

Війна стала буденністю, пронизала все навколо. Потрясіння - це вже норма. Небезпека - звичний фон. Люди втомилися боротися. А ті, хто цього не пережив, не в змозі зарадити.

Та світло є, надія живе. Я вірю, я чекаю, що зможу знову переступити рідний поріг нашої домівки у Бердянську, де ми були такі щасливі…