Вовк Олексій, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 4"

Вчитель, що надихнув на написання есе  - Шабі Світлана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Вовк Олексій. Коли почалася війна, мені було 11 років. Той ранок 24 лютого став особливим, не схожим на жоден попередній. Я прокинувся рано - навіть раніше, ніж будильник, який готує до шкільного дня. Але розбудили мене не крики матері й батька чи сонячні промені, а гучні, страшні звуки, що лунали за вікном. Вибухи - це те слово, про які я вперше почув з новин, не усвідомлюючи всього значення.

Ніколи не подумав би, що одного дня прокинусь і побачу батьків не на кухні з чашкою чаю, а в коридорі, схвильованих і в шоці.

Ми намагалися виїхати з Харкова разом, але, як і багатьом, нам не пощастило. Дороги були затиснуті сотнями автомобілів, і нам залишалося тільки повертатися додому, ховаючись у погрібі під нескінченні вибухи, обстріли, жахливий гуркіт літаків. Друзі батьків, з якими ми зустрічалися у сховищі, так само не знали, що буде далі, всі були розгублені, як і ми.

Березень приніс зміни. З другом батьків, який працював оперуповноваженим, ми виїхали в місто Валки. Туди дісталися без пригод, але той шлях став для мене важким і тривожним.

Розгубленість, відчай, страх - усе це здавалося таким реальним, що я ледь тримав себе в руках.

Ті дні стали для мене уроками, яких ніколи не було в жодній книзі. Ось мій вірш про все, що я пережив і відчув:

Я назавжди запам'ятаю день,

коли прокинувся під ранок від ударів..

Війна прийшла в мій милий, рідний дім..

"Мені всього лиш 11 років, мамо!..."

Сльоза бриніла на очах від страху...

Вона в обійми захопила міцно так!

Сказала: "Сину, ти не бійсь, ми разом. Все обійдеться! Буде мир у нас!"

Здригнулася земля і вікна гуркотіли,

а серце билося та виривалося з грудей.

Авіабомби сипалися з неба...

Такого не побачиш в страшнім сні...

Я бачив, як горіла недалеко школа.

Просив у Бога: "Збережи мою!"

Там прихисток знайшли звичайні люди,

там однокласники мої ховались від рашистського вогню.

Я не забуду, як о третій ранку

ми хутко одяглись й сховались у підвал.

Сирена вила - душу розривала,

Літак районом нашим все кружляв.

"Бабах!!!" І серце стало...Щось скинув лютий ворог, чортів біс.

"Бабах!!! Бабах!!!" І ворога не стало...

Якби його не збили, він ніколи б не спинивсь.

Ще не кінець, але я вірю в Перемогу!

Мене і Україну захистять рідні мої,

Що одягли військову форму,

до лав ставши Українських Збройних Сил.