Джулай Олександр, студент 42С, Чемеровецький медичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Уланівська Аліна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли спортсмен готується до марафону, він знає, яку відстань має подолати. Він готується до цього фізично і морально. Мій тисячоденний марафон в період війни – це зовсім не спортивне випробування. Це страх, біль, паніка, сльози, розпач, переоцінка життя,  розуміння ситуації, підтримка один одного.

Війна застала мене у мирному містечку Новодружеськ Луганської області, де я народився і пройшли мої щасливі дитячі роки. Навіть й уявити не міг, що в одну мить, все, що надбали батьки за роки багаторічної праці, буде втрачено. Зібравши лише документи, ми залишили маленьку батьківщину і вирушили евакуаційним потягом на захід країни. Свій новий тимчасовий дім знайшли на Чемеровеччині. Кожен прожитий тут день – це день переосмислення цінності власного життя.

Із російськомовного українця я став переконаним україномовним патріотом, із міського мешканця я став сільським жителем, який вже розуміється на вирощуванні городини та вигодовуванні домашньої птиці  і тварин.

Закінчивши одинадцятий клас навчання уже онлайн, я став студентом Чемеровецького медичного коледжу. Здавалося б, що насичене життя  у навчальному закладі, мало б переключити мене на мирне життя, однак часті щоденні звуки сирени, стеження за новинами у країні, спілкування із братом військовим та одногрупниками, рідні яких теж воюють, заставляють діяти. Я став, в міру своїх можливостей, волонтером. Завдяки людям, які працюють в моєму навчальному закладі, та всім небайдужим, ми розпочали виготовлення окопних свічок, проводимо благодійні заходи на підтримку ЗСУ, відправляємо медикаменти військовим, долучаємося до різного роду зборів.

Кожен прожитий день, в умовах війни, залишає свій слід і переконує мене у важливості та цінності миру.

Щоденно, їдучи на навчання в коледж повз кладовище, затримую погляд на синьо-жовтих прапорах, що майорять на могилах загиблих військовослужбовців. Не перестаю дякувати Богу, що мій старший брат, який ось уже п’ятий рік в56оює, боронячи незалежність України, отримав важкі поранення, залишився живим і продовжує службу. На жаль, наша сім'я втратила тут дорогу людину – бабусю, яка, не витримавши труднощів війни, через змушене залишення рідного куточка, через втрату житла, поранення внука – передчасно пішла із життя.

Сподіваюся, що після 1000 днів жахливого марафону закінчиться війна і настане Мир. Однак, я ніколи не зможу пробачити агресору той глибокий і роздираючий біль, який він приніс моїй родині.

Я не пробачу зморшки, які передчасно утворилися на обличчях мох батьків.  Не пробачу душевні рани, які запеклися гірким болем спогадів у моїх дідуся і бабусі. Не пробачу смерть бабусі і смерть усіх хлопців військових, в тому числі 64 загиблих  із Чемеровецької громади.

Кожен день війни гартував мене і робив мене сильним – із хлопчини я став чоловіком, який не відчуває страху, який вже не боїться,  що  завтра не настане, бо знаю, що я житиму, адже мій старший брат зі своїми побратимами мене захищає. Кожен із нас пройшов свій унікальний шлях за ці дні. І, попри все, я вдячний за ті уроки, які вони мені принесли, за силу, яку я знайшов у собі. Вірю, що ми обов'язково побачимо світло після темряви і настане довгоочікуваний день перемоги.