Міндабаєва Віра, ліцей № 17 «Інтелект» Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе – Дорошенко Яна Артурівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Часто від людей доводиться чути, що «всі втомилися від війни». Хіба ж не правду кажуть? 24 лютого 2022 року змінилося життя всіх, хто на той час жив в Україні, і навіть когось поза її межами. Проте не можна сказати, що всі однаково постраждали від нападу росії на нашу державу. І все ж, за моїми спостереженнями, чим важча доля випала людині, тим менше вона на неї скаржиться. Цікаво, чому так?

Для початку, напевно, варто розповісти про власний шлях. Для мене, тоді ще 11-річної, російськомовної дівчинки з Полтави, війна була чимось дуже далеким. Я знала, що десь на Донбасі і в Криму, де я майже ніколи не була, відбуваються бої, названі загадковою абревіатурою АТО.

Я не сильно розуміла, що таке війна, навіть коли мама попередила, що може початися повномасштабне вторгнення і тато піде на війну. Але настав той день.

24 лютого 2022 року. Десь о шостій ранку мене розбудила мама й сказала, що ми їдемо в Козельщину – селище, де живе мамина прабабуся. Спершу я не зрозуміла, що щось сталося, адже мені й раніше дозволяли прогуляти один день у школі заради поїздки туди. Потім до мене дійшло. Уже через пів години ми сіли в татову машину всім сімейством з 4 людей і собаки, залишивши вдома котів, яких не знали, як перевезти.

У Козельщині ми побули до 5 березня, бігаючи під час тривоги в укриття – холодний бабусин підвал. Ми з братом не знали, що ще 27.02 тато сам пішов до військкомату і що наступні роки служитиме в ЗСУ.

Батьки зрозуміли, що найкращим варіантом було їхати на захід України, може, і за кордон. Тож 5 березня ми сіли в машину маминої тітки, що жила також у Козельщині. Їхали три дні, вирішивши прямувати до Івано-Франківська, де живе знайома бабусі, сповільнюючись через «тягучки», блокпости й комендантські години. 8 березня 2022 року ми вперше потрапили в Івано-Франківськ. Тоді я ще не знала, що це місто стане моїм домом.

З тих пір ми тричі переїжджали через різні причини, але врешті влаштувалися. Звикли до Івано-Франківська, полюбили його, перейшли на українську мову.

Відвідуючи різні благодійні організації, ми познайомилися, окрім місцевих, із багатьма людьми з усієї України, з найнебезпечніших районів. Мої однолітки прокидалися від вибухів, тікали з найгарячіших точок, залишатись у яких було небезпечно. У мами є подруга, що переїхала з Бахмуту.

Але ми помітили, що нечасто можна почути нарікання цих людей на свою долю.

Попри те, що вони залишилися без даху над головою, без близьких серцю місць і людей, вони радіють, що зберегли найголовніше – життя. Замість того, щоб нагадувати, як їм було важко, вони шукають способи для того, щоб почати все спочатку.

Вони продовжують жити, встають після падіння. Тим часом люди, яким війна зашкодила хіба що переляком, не забувають нагадувати іншим, як їм важко, скаржитися на війну, владу й жорстокий ТЦК, на важкі умови й постійні тривоги. Вони ж лише хочуть, щоб «усе закінчилося». Щоправда, не уточнюють, який кінець їх задовольнить. Може, тому, що їм це не важливо? Головне, щоб звичайний плин їхнього життя не порушувався. Люди не можуть зібрати всі свої сили, щоб перемогти ворога, адже їм це не вигідно. Іти на війну страшно, донатити дорого. Ці люди не відчули на собі, що таке війна. Роки під російсько-імперською-радянською окупацією зробили своє, тож знадобиться набагато більше часу, ніж два роки, щоб розкрити очі всім, а не лише частці українців.

Звичайно, наша країна і наш народ не ідеальні. Тут є корупція, байдужість, промиті росіянами мізки й егоїзм. Але Україна – це ще й прекрасна, родюча земля, працьовитий, незламний народ, багата мова й історія.

За майбутнє цієї землі варто боротися, назважаючи на всі проблеми. Україна варта того, щоб забути про її недоліки й продовжувати її захищати попри все!