Сокирко Микола, 11-а клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №29

Вчитель, що надихнув на написання — Шевченко Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди жахливо. Це кров, піт, смерть і сльози. Так, це звучить досить клішовано, але такі реалії. Війна не несе нічого доброго, лише забирає життя, нищить історію та культуру, знищує людей не тільки фізично, а й морально. Та, попри весь біль, ми повинні боротися, бо лише так принесемо мир в наші оселі.

Я пам'ятаю перші дні війни. Усі мої близькі та знайомі не вірили, що росія може підступно напасти. Але

це відбулося, 24 лютого, о четвертій ранку, без оголошення війни. Так само, як вісімдесят два роки тому Гітлер розв'язав Другу світову війну.

У перші дні повномасштабної війни всі боялися. Не знали, що робити. Одні намагалися сховатися, інші – виїхати з міста. 

Коли Суми потрапило в оточення, почали з'являтися свідчення про знищені росіянами автівки з людьми, що намагалися евакуюватися.

У моєї родини не було можливості виїхати. Від початку вторгнення ми чекали на звільнення і намагалися якось виживати. Пам'ятаю, після оточення постачання в місті зменшилося. Люди почали скуповувати все, що можливо. Одного разу я зайшов до магазину, щоб купити продуктів, але там були лише порожні полиці. 

Так тоді і жили: економили на всьому, читали новини й чекали на звільнення.

Зрештою цей день настав. Нас звільнили. Усі були неймовірно щасливі. Кожен зітхнув з полегшенням. Ми пишалися нашими захисниками. Були їм вдячні та щиро сподівалися на краще майбутнє. Знали, що одного дня ми переможемо. Бо ми змогли пережити справжні жахи і були готові відбудовувати нашу Україну та йти разом з нею до світлого майбутнього.

Зараз у Сумах непросто. Та, попри все, віра живе в наших душах…