Єфрем Кристина, 11 клас, Серпневський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Тимофєєва Людмила Федорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року змінило життя кожного українського підлітка, і моє зокрема. Того ранку я прокинулася не від звичного будильника, а від стривоженого голосу мами: "Почалася війна". Спочатку я не могла усвідомити реальність того, що відбувається – здавалося, ніби це страшний сон.

Перші тижні були особливо важкими. Замість звичних уроків у школі, зустрічей з друзями та планування весняних канікул, ми опинилися в новій реальності. 

Навчання перейшло в онлайн-формат, але спочатку було складно зосередитися на уроках. Постійно перевіряли новини, хвилювалися за рідних та друзів, які опинилися ближче до зони бойових дій.

Поступово я зрозуміла, що навіть у свої 16 років можу бути корисною для країни. Разом з однокласниками ми долучилися до волонтерської діяльності в школі. Плели маскувальні сітки, писали листи захисникам, збирали теплі речі та продукти для переселенців. Особливо запам'яталися благодійні ярмарки, де

ми продавали власноруч приготовані смаколики, а зібрані кошти передавали на потреби армії.

У нашому класі з'явилися нові учні – діти з Харкова, Одеси та інших міст, які були змушені покинути свої домівки. Їхні розповіді про пережите змусили мене по-новому поглянути на багато речей. Я зрозуміла, наскільки важливо цінувати мирне небо, можливість спокійно навчатися та просто бути вдома.

Ці тисяча днів навчили мене багатьом речам. Я стала серйозніше ставитися до навчання, адже усвідомила – освіта це не просто оцінки, а можливість у майбутньому бути корисною своїй країні.

Почала вивчати англійську мову з більшим завзяттям, щоб розповідати правду про війну іноземним одноліткам у соціальних мережах.

Змінилися і мої погляди на життя. Якщо раніше я могла довго переживати через дрібниці – незадовільну оцінку чи сварку з подругою, то тепер розумію, що є речі значно важливіші. Навчилася радіти простим моментам: коли вся родина збирається разом за вечерею, коли телефонує брат із військової служби, коли є світло і можна зробити домашнє завдання не при ліхтарику.

Війна змусила нас подорослішати раніше. Ми вже не мріємо про нові гаджети чи модний одяг – натомість бажаємо миру, безпеки для близьких та перемоги України. В нашому класі майже у кожного хтось із рідних захищає країну, і це робить нас більш відповідальними та згуртованими.

Сьогодні, на тисячний день війни, я з надією дивлюся в майбутнє. Так, попереду ще багато випробувань, але я вірю в нашу перемогу. Вірю, бо бачу, як щодня мільйони українців, від малого до великого, роблять все можливе для наближення миру. Після закінчення війни я мрію стати архітектором, щоб допомагати відбудовувати нашу країну.

Цей шлях у тисячу днів змінив мене і моїх однолітків. Ми стали сильнішими, мудрішими, навчилися цінувати те, що справді важливо. І хоча інколи буває важко, я знаю – разом ми все подолаємо, бо ми – незламні!