У невеличкому селі Долинівка, що на Житомирщині, живе жінка, яка кожного разу, проїжджаючи повз місцеву Алею Слави, зупиняється й мовить: «Добрий ранок, хлопці». Вона говорить це тим, хто вже не зможе відповісти. Для Валентини Остапенко загиблі на фронті, — не просто герої. Вони — її «пташенята», її сини, її біль.

Колишня вчителька молодших класів, Валентина Семенівна, провела в школі 36 років. За цей час вона виховала не одне покоління. Її вихованці розлетілися світом, але війна повернула їх до рідного села — кого тілом, кого пам’яттю. П’ятеро пішли добровольцями на фронт, і не всі повернулися.

У розповіді пані Валентини — не героїка, а тиха, глибока, зворушлива правда життя. Вона пекла пиріжки, варила варення, і віддавала це волонтерам, аби передали на фронт. А одного разу сама поїхала волонтерити. Її приклад підхопили й інші — сусідки, куми, колишні колеги.

Згодом жінки сіл Водотиї та Долинівка стали невіднятною частиною волонтерського руху. Вчителька не залишила своїх учнів і в Facebook — надсилає їм слова підтримки.