Славна Мілена, 9 клас, ліцей № 1 м. Сєвєродонецька

Вчитель, що надихнув на написання — Ольга Григорівна Трубнікова

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для когось, можливо, війна розпочалася 24 лютого 2022 року, але не для людей із Донеччини та Луганщини. У квітні 2014 року Росія вторглася на територію України, а саме на схід нашої держави. Тоді й розпочалася ця жахлива історія: із криками дітей, розкупленими квитками на потяги та зруйнованими людськими життями.

Моя родина з міста Луганськ. Неподалік від нашого дому знаходилася військова частина. Я прокинулася від того, що над моїм будинком літали гелікоптери.

Ми до кінця не розуміли, що коїться. Бойовики вели вогонь по прикордонному загону з житлових будинків та квартир. Мої батьки вирішили негайно покинути місто, з однією валізою ми рушили до Києва: нам вдалося сісти на останній потяг.

Ми думали «пересидіти» два тижні та повернутися додому. Але як ми помилялися! Ця кривава війна затягнулася надовго…

Після трьох місяців життя в Києві ми вирішуємо переїхати до деокупованого Сєвєродонецька, що на Луганщині. Нам здавалося, що це вже місто, у якому ми остаточно залишимося жити, але завжди була надія на те, що повернемося до мого рідного українського міста Луганськ.

Я пам’ятаю, як раптом 24 лютого 2022 року я прокинулася о 9 ранку та запитала у мами: «Чому ми з молодшим братиком не пішли до школи?». Вона мені відповіла тією фразою, яку я дуже сильно боялася почути: «Доню, розпочалася повномасштабна війна». Ми розуміли на прикладі 2014 року, що треба знов їхати в безпечне місце, будувати нове життя.

Потім нас із батьком розділила дуже велика відстань: кордон України та Польщі. Із Польщі нас вивезли до Іспанії волонтери. Це був дуже важкий шлях, який зайняв три доби. Там нам запропонували мешкати в будинку з колумбійською сім’єю, з якою потім ми жили два місяці. Батьки вирішили, що для нас та тієї родини буде краще, коли ми роз’їдемося та спробуємо жити самостійно. Колумбійці також тікали від війни, яка йде в їхній країні. Тоді й розпочалося наше життя у великому місті Мадрид, що є столицею Іспанії. Там у мене з’явилося дуже багато друзів та знайомих,

я добре вивчила іспанську мову. Мріялося, що вже зовсім скоро зустріну свого тата та приїду до рідної України.

Саме так і сталося. У липні 2024 року ми повернулися до Києва, де зараз і живемо.

Своєю розповіддю я хотіла передати почуття та емоції, які відчувала, та розповісти про дуже важкий шлях, що перевернув із ніг на голову все моє життя. Я вірю в те, що Україна є незламною та скоро переможе. Із кожним днем ми стаємо все сильніше й сильніше, дякувати ЗСУ.