Троценко Ірина, 9-б клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року. Мене розбудила мама і сказала, що в Україні почалась війна. Я нічого не розуміла, не знала жарт це чи сон. Я швидко встала з ліжка, але досі не могла прийти до тями. “Збирай кішку і собаку”, - сказала мені мама після кількох хвилин мовчання, вона боялась, я чітко бачила страх у її очах. Я швидко вмилась і зайшла у вітальню. Там сиділа моя бабуся і вимірювала тиск. “Ірусь, збирай речі”, - бабуся теж говорила із сильною тривогою, як і мама. Я вирішила швидко поснідати і скласти речі, як мене попросила мама. Потім вона швидко зібралась і поїхала на роботу, мама військова. 

Раптом я побачила повідомлення від подруги. “Привіт! Іро, ти вже знаєш, правда?..

Як думаєш, може це якийсь всесвітній жарт?..”, - саме так, мало хто міг повірити в те, що почалась війна в Україні.

Через кілька годин повернулися з роботи мої батьки. Вони пояснили мені що робити, якщо я чую сигнал повітряної тривоги, увімкнули її, щоб я запам’ятала звук, тепер я впізнаю її будь-де. Першу ніч ми ночували в коридорі, я не могла заснути до другої години ночі, думки крутилися в голові, і не давали спокою. Не пам’ятаю точно, але через кілька днів, чи можливо наступного дня я почула її. Тривогу. Цей звук, він справді викликав страх, ми спустились разом з моїми тваринками в холодний підвал, через кілька хвилин я чую вибухи. Моє серце ніби стискала металева рука, я боялась за тварин і рідних. Ми буквально жили в підвалі, але я все ж переживала за батьків, які все одно їздили на роботу. З цього дня, з 24 лютого, в четвер, моє і життя інших українців кардинально змінилось.

Багато людей втратило рідних, домівки, або навіть життя. Ніхто не міг навіть уявити, що до нас прийде війна, але вона тут, забирає життя у всього живого. Я дуже довго жила в підвалі, і весь час спілкувалась з подругою через телеграм. Ми обидві не могли в це повірити, придумували теорії, сон це чи жарт, чи може ми у якійсь віртуальній грі? На жаль, ні, вибухи, тривога, люди в підвалах, новини - все це правда.

Багато людей виїхали закордон, і моя подруга теж. Так несподівано, так швидко, ми не мали можливості попрощатись, не могли обійнятись востаннє.

І ось вона досі закордоном в Польщі, війна розділила нас, як і багатьох людей, проте когось розділив кордон, а когось смерть.
Ось вже війна триває третій рік. 

Для нас тривоги щодня, вимкнення світла чи води стало, можна навіть сказати, “звичкою”. 

Ми пристосувались до таких умов, хоч як важко нам не було б, ми досі тримаємось. Вранці, прокидаючись під звуки сирен, я продовжую робити свої буденні справи, ходжу до школи, знаходжу для себе нові хобі, але під цими звичними буденними справами ховається глибока рана. Проте може це і важко, щодня жити в тривозі та страху, але ми продовжуємо вірити в нашу перемогу. Війна навчила мене щоранку розуміти, що можу не дожити до вечора, і щовечора розуміти, що можу не дожити до ранку. Я продовжую вірити в нашу перемогу, хоча розумію, що життя ніколи не буде таким, як раніше. Війна дуже нас змінила, але не зламала, і це найголовніше.