«Завтрашній день ми не чекаємо»

У перший день війни я була у дворі з маленькою дитиною на руках. У мене було немовля. У нас осколками побито шифер, вікна вилітали.

Щоночі з дитиною на руках доводилося сидіти в підвалі, особливо коли були якісь свята. Одягали дитину в зимовий костюм і так сиділи. Вікна й шифер у нас були пошкоджені не один раз.

Виходили, коли не було обстрілів, і готували їсти. Швиденько багаття розвів, тому що нічого не було: ні світла, можливості ніякої. Робили все швидко-швидко.

Під час активних бойових дій ми з дитиною виїжджали на три місяці до Дніпропетровської області. Це було у 2014-му на Новий рік. Грудень, січень, лютий, коли дуже сильні були бомбардування, ми виїхали до родичів чоловіка, тобто самий пік я не бачила.

Війна вплинула в усіх відношеннях. Я працювала в Слов’яносербську, нас розділили, і я автоматично залишилася без роботи.

Наше село зараз перекрите, займаємося сільським господарством. Раніше збут був у бік Луганська, Алчевська. Ці міста зараз не контролюються українською владою.

Із цього боку дуже багато сіл, це сільськогосподарські райони, і я навіть з городу не можу отримати ніякі гроші. Я вчителька, поки ще школа відкрита. Але не сьогодні-завтра її закриють, і в мене не залишиться жодного заробітку. А овочева продукція в нас коштує копійки. Сльози на очі навертаються. У нас дуже багато перекупників. Вони приїжджають фурами й забирають товар, а я легковою машиною виводжу. Виходить, що я можу заробити тільки на бензин і так трошки.

І вона нікуди не збирається, каже: «Тут народилася, тут і помру». А взагалі для маленької дитини я хотіла б кращого. Вона вже пішла до школи, вісім років буде в грудні 2021-го.

Але я б дуже хотіла виїхати. Я не відчуваю безпеки. Немає завтрашнього дня [плаче]. Тобто я живу сьогодні, живу дитиною. А що буде…

Раніше ми робили ремонт, альтанку зробили, арочки у дворі (у нас приватний будинок), я купувала басейни.

Але зараз не хочу нічого. Валиться – не ай валиться. Десь підробили, щоб можна було жити в будинку. Просто не піднімаються руки й постійна депресія, якийсь психологічний тиск. Завтрашній день ми не чекаємо. Головне – врятуватися. Не дай Бог чого – дитину схопили й тікаємо.

Ми кілька разів отримували гуманітарну допомогу. Нам давали шифер, і ми перекривали дах. Двічі бабусі давали грошову гуманітарну допомогу. Нас підтримував Червоний Хрест і Фонд Ріната Ахметова давав пакети. Це зіграло дуже велику роль, тому що купити не було за що. Я тоді не працювала. Тобто все, що давалося в пакетах, зіграло дуже велику роль. Ми виживали завдяки цьому.