«Я сиділа вдома й боялася, що чоловіка вбили»

Пенсіонерка Галина Олексіївна досі пам’ятає, як збиралися сусіди, щоб було не так страшно, як ховалися в підвалах від обстрілів. Жити на лінії розмежування в 2014 році було небезпечно. І зараз про тишу говорити не доводиться.

Пам’ятаю, воєнні дії відбувалися, уже Щастя бомбили, міст наш Трьохізбенський підірвали, але люди ще їздили на роботу, перебиралися через цей міст. Я вже на пенсії була, жодного разу не їздила, бо мені не треба було.

Доводилося сидіти в підвалі. Літаки літали на початку війни. Нам сказали, що бомбити нас будуть. Будинок постраждав, вікна повилітали. Коли починався обстріл, ми ховалися.

Я пам’ятаю, на Водохреща ховали одного хлопця. Чоловік пішов проводити його в останню путь – і тут обстріл почався. Усе задзвеніло, і я в ванну втекла. Сиділа вдома й боялася, що чоловіка вбили. Кричала спочатку, думала, що вже пів будинку винесло. Скло вилетіло, на веранді двері та куток кухні винесло. У сусідки навпроти вибухнуло – і пішло. Там впав осколок від «Граду».

Ми живемо на самій лінії фронту, лінії зіткнення. Зараз [літо 2021 року] тут ще стріляють, але проти того, що було, звичайно, небо і земля. Були тоді, на початку війни, обстріли постійні, постійні переживання. Ми збиралися із сусідами вечорами й сиділи то в одному будинку, то в іншому, щоб не так страшно було. Усі й в підвал бігали. Потім чули, що начебто тихо стало – виходили.

Газу в нас немає. Газопровід розбили, обіцяли зробити, але так і не зробили.