Шалун Євгеній, 9 клас, Пирятинський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Федірко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт! Мене звати Женя, мені 14 років. Живу я в невеличкому краєзнавчому місті Пирятин, Полтавської області. Пройшло вже 1000 днів з того моменту, як нашу землю почали обстрілювати рашисти. Війна – це не тільки битва за території. Це кровопролиття багатьох тисяч людей, які просто хотіли жити в мирі та злагоді. Війна — це жах, травми від війни можуть бути не тільки фізичними, але й психологічними.

На момент початку конфлікту мені було 12 років.

Я займався легкою атлетикою і 24 лютого для мене повинно було стати вирішальним днем. Організовувалися Всеукраїнські змагання в Києві, в яких я дуже хотів прийняти участь. Від них залежала б вся моя кар’єра, весь мій пройдений шлях – довгих 3,5 роки.

Запам’ятав я цей день на все життя: прокидаюся о 5 ранку, в кімнаті темно і всі навколо в паніці. Підхожу до мами і її перші слова в цей день: «Війна почалась, синку…». Дитині в такому віці усвідомити це дуже важко. Перші дні конфлікту були для мене наче випробуванням. При кожному звучанні сирени, навіть вночі, я прокидався та йшов в холодний підвал… Дякувати Богу, орки не дійшли до мого міста. Проте я знаходився в 70 км від них.

За ці 1000 днів війни змінилося все – моє життя, мій моральний стан. Змінився сам я, моя особистість. І з кожним днем все більше звикав до такого становища. Я навчився по-справжньому цінувати життя, це скарб, і воно дається лише раз. Наша армія потроху відбивалася від окупантів, а люди в свою чергу підтримували її, як могли: піснями, малюнками, грошима і просто теплими словами. 

Мій дядько та мій двоюрідний брат також намагалися допомогти державі і пішли в лави ЗСУ. 

Ризикуючи життям, вони незламно боролися в братському колективі. Дзвінки та повідомлення від них поступали дуже рідко… Найстрашнішими моментами були, коли тижнями від них не було ніякої звістки.

Населення України рік назад було одним цілим. Хочеться згадати слова Захара Беркута: «Доки будете дружньо держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка сила не побідить вас!». Моя сім’я також долучалася до допомоги: донатами для ЗСУ, переселенців, дітей які залишилися сиротами на все життя. Під час війни мені було важко навчатись, але і зараз ситуація не краще.

Багато нового я не засвоїв, проте Міністерству освіти та науки України цього не зрозуміти. Кожного року НМТ стає все важчим, а знань – все менше.

Буває, замислююсь про своє майбутнє, про майбутнє нашої держави. Що буде далі? Ніхто не знає відповіді на це питання… Навіщо було розпочинати війну ворожій стороні? В ній немає сенсу. Бажання влади захоплює людину, але які збитки приносить людству. 21 століття, а такі непорозуміння відбуваються у всьому світі. Я зрозумів, що життя вже не буде як раніше. Все буде по-інакшому. Але віра в майбутнє, «жага до життя» – це головне, чого ми повинні дотримуватись. І як писала Ліна Костенко: «Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас…». Тільки завдяки повазі один до одного, взаєморозумінню, взаємодопомозі, а найголовніше – завдяки єдності ми непереможні, і ні один ворог нам не страшний. Народові потрібно об’єднуватись і вживати заходів, які допоможуть нам зробити великий крок до перемоги. Робити так само, як рік тому.

Вже багато століть Україна бореться за свою незалежність. І я вірю, що цей день настане. Кожен з нас робить хоч якийсь внесок у перемогу. Українці – це незламний народ, і настане час, коли всі житимуть дружньо. Коли не буде ніяких проблем та загроз життю. Найкращий момент, який ми чекаємо 10 років – перемога!