Бовкуш Артем, 1 курс, Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання — Войтюк Лілія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли в Україні почалася війна, 24 лютого 2022 року, я не міг навіть уявити, як зміниться моє життя. Це був день, коли відчуття безпеки, яке ми мали, розсипалося на тисячі уламків. Мені тоді було 14 років, і я був звичайним школярем, сповненим мрій і планів на майбутнє. Усе змінилося за одну ніч.
На першій стадії війни я відчував страх і безпорадність. Здавалося, світ, у якому я жив, розпався. Моя родина, як і багато інших, спочатку була в розпачі, не знала, що робити. Ми разом переглядали новини, обговорювали ситуацію, але це не допомагало заспокоїтися.

Я часто згадував теплі дні, проведені з друзями, коли ми просто гуляли містом, сміялися і мріяли про майбутнє. Тепер я почав думати про те, чи взагалі буде майбутнє.

Однак із часом я усвідомив, що, хоча ситуація здається безнадійною, я не можу просто сидіти, склавши руки. Я почав шукати можливості, як допомогти. Я бачив руйнування, але також і силу духу людей, які відмовлялися здаватися. 

Я зустрів людей, які втратили все — свої домівки, близьких, але в їхніх очах була надія.

Вони дякували нам за допомогу, за те, що не забуваємо про них. Ці моменти стали важливими у моєму житті.

Кожен день ставав новим викликом, і я навчився швидко реагувати на зміну обставин. Я почав спілкуватися з людьми, які пережили війну, слухати їхні історії. Це дало мені новий погляд на те, що відбувається в країні. Я зрозумів, що війна — це не лише жахливі новини, а й людські драми, які потребують нашої уваги та підтримки.

За цей час я став свідком численних подвигів. Я бачив, як молоді люди долучаються до армії, щоб захистити свою землю. Я спостерігав за старшими, які, незважаючи на вік, волонтерять і допомагають своїм сусідам.

Я відчув, що ми всі стаємо частиною великої спільноти, в якій кожен робить свій внесок. Це відчуття єдності стало моїм особистим порятунком у часи хаосу.

Зараз, через 1000 днів війни, я розумію, що мій шлях — це шлях до зрілості. Я навчився цінувати прості речі: безпечні дні, можливість зустрічатися з друзями, навчатися. Я також зрозумів, наскільки важливо бути чуйним і підтримувати тих, хто цього потребує. Війна змінила мене, але вона також навчила мене бути сильнішим і вірити в перемогу.

Я зрозумів справжню цінність слів «Доброго ранку» після того, як прокинувся 24 лютого… Я знаю, що означає здійснення побажання «Доброї ночі»… Я щодня думаю про те, що Україна і світ уже ніколи не будуть такими, як до 24 лютого. А якими будуть, як би це банально не звучало, залежить від нас з вами…

Мій шлях триває, і я сподіваюся, що одного дня зможу поглянути назад і розповісти свою історію, яка стане частиною великої історії нашої країни. Я вірю, що ми зможемо відбудувати все, що було знищено, і відновити наші мрії. Ми — українці, і наша сила в єдності.