Калінін Дмитро, 9-б клас, ліцей "Олександрівський" Фонтанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Миндрул Оксана Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи знаєте ви філософію життя про потяг? Може, так, а може, й ні, немає значення, бо саме цю я вигадав сам, щоб передати свої почуття, страхи й переживання. Уявіть, що ваше життя - то потяг. Потяг цей не простий, а з мільйонами й мільйонами вагонів, кожен з яких відрізняється один від одного, і зустріти два однакових - неможливо. Кожен із цих вагонів - день. Звичайний, але індивідуальний день вашого життя. Увесь час ви рухаєтесь цим, здавалось, нескінченним потягом, змінюючи один вагон іншим. Час від часу інтер'єр вагонів втрачає свої барви – це, можливо, періоди хвороб, сумні моменти в житті, коли ви перестаєте помічати всю красу довкілля, але вона нікуди не зникає. Через деякий час ви це розумієте, і вагони з усім всередині знову наповнюються кольорами, все повертається на круги своя. І ось одного разу в мій, і я впевнений, що не тільки в мій, поїзд забрався злодій. Він був з викруткою, дуже швидкий, і я не в змозі його наздогнати.

Злочинець постійно біжить попереду мене й забирає з вагонів усе, що лежить, стоїть і навіть те, що прикріплено до вагону, залишаючи за собою порожнечу.

Я йду цими пустими сірими вагонами, намагаючись зрозуміти, чому він це робить. Але, не отримуючи відповіді, я вимушений поступово упокорюватись. Від нещодавно різноманітних, неначе окремих світів, вагонів залишилися лише базові каркаси, які одне від одного можна відрізнити лише завдяки отворам для гвинтів… Ідучи такими вагонами можна збожеволіти, але в реальний світ повертають залишені на підлозі гвинти. Ви придивляєтесь і… застигаєте у німій тривозі: перед вами лежать не звичайні, викручені з інтер’єру, гвинти, а значно більші. Ви відчуваєте сильний страх, пронизуючий все ваше тіло. Ці гвинти були викручені із кріплення вагонів: чийсь життєвий потяг зупинився назавжди… Кожного дня ви знаходите все більше й більше таких гвинтів, і напруження зростає.

Починаєте розуміти, що злодій може викрутити гвинти і з вашого вагона в будь-який момент, і ваша подорож завершиться…

Що ж, можливо, я трохи перебільшую, але я знаю багато (значно більше, ніж хотілося б) людей, що постраждали від збройного конфлікту куди сильніше, ніж я. Дехто втратив домівку, власність, а дехто – сенс життя.

І я навіть близько не в змозі уявити рівень пригніченості цих людей. Я неймовірно вражений їх витримкою. 

Можу їм лише побажати ще більшої сили духу, добродушності й підтримки з боку оточуючих. І закликаю всіх вас допомагати таким людям, чим можете. Що стосується мене, то останні роки дійсно для мене пройшли, мов у тумані. Чітко я пам’ятаю від сили останній тиждень і деякі виразні миті, підкріплені сильними емоціями.

Війна відняла дуже цінні для мене моменти мого життя, відірвала, так сказати, частинку мене. Я дуже люблю своїх бабусь та дідусів. Тому для мене дуже важливими є постійні візити до них. Кожного літа ми з родиною їздили до них, адже вони живуть далеко від нас. Це в моїй сім’ї стало традицією. Дідусь жив у Харківській області. Це чудове місце з величезною кількістю мальовничих парків та історичних пам’яток. Особливо запам’ятався сосновий бір біля дому дідуся. То було несамовитої краси місце. Стрункі дерева сягають своїми верхівками самого неба, де-не-де постукує дятел, прудко стрибають з гілки на гілку руденькі білки. Мама обожнювала це місце через тамтешнє повітря - воно було, мабуть, найсвіжішим повітрям, що я вдихав у своєму житті.

Нещодавно, читаючи новини, я побачив наслідки чергового обстрілу Харківщини і застиг від жаху, побачивши дім дідуся, на фото було видно навіть його квартиру. Я вдячний Богові, що його евакуювали раніше.

Мамині ж батьки проживають у Дніпровській області. З їх домівкою у меня пов’язані найтепліші та найближчі серцю спогади мого життя. Не проходило й дня за останні роки, щоб я не мріяв поїхати до них. Там дуже багато друзів мого дитинства, з якими я мрію побачитися знову. Але війна забрала в нас багато часу, який вже не повернути. Серце моє жадає знову зібратися всім дружним колективом на галявині біля бабусиного двору, безтурботно говорити про всіляке та бавитися до самої зорі. Але мозок розуміє, що це нездійсненні мрії, адже за три роки багато чого змінилося: хтось виїхав із країни, хтось переїхав в інше місто, вступив до вищого навчального закладу; і з усієї нашої веселої компанії зосталося лише кілька дітей.

Сумно якось воно вийшло… Але зараз зі своїх роздумів я зрозумів, що не треба зациклюватися на минулому, адже сум за ним нічого не змінить, минулі роки не повернуться. Світ і життя весь час рухаються вперед, і нам не можна зупинятися, навіть якщо доля випробовує нас, підкидаючи усілякі перешкоди. Потрібно теж рухатися вперед, цінувати те, що маємо зараз, навчитися приймати теперішнє і грамотно планувати наше спільне майбутнє!