Лікар з Херсона втратив житло під обстрілами, але не покидає свою роботу і пацієнтів навіть попри колаборантів у керівництві лікарні

Мешкаю в Херсоні, всю окупацію тут провів. Був розбомблений дім – було два прильоти ракет. Я залишився без свого житла, мешкаю в тимчасовому. Працюю лікарем, і в окупації працював, обстежував хворих, допомагав.

24 лютого в місті був хаос, метушня. Я виглянув у віконце – над домом пролетіла ракета «Калібр», як зараз пам'ятаю. І почалися пожежі, загорівся аеропорт Чорнобаївський, була дуже сильна пожежа. Чулись вибухи у передмісті. Люди метушились, тікали. 

У мене була дуже хвора матуся. На жаль, вона померла місяць тому. Я нікуди не виїхав, залишився. Бачив, як техніка москальська рухалася по Херсону, як почалися переслідування місцевих, як ходили по будинках рашисти і утримували людей. Патрулі. Страшно було. Декількох моїх знайомих, колег, друзів забирали, тримали на підвалі, катували - все було.

На роботі був психологічний тиск. Окупанти призначали нових керівників лікарень та поліклінік, встановлювали нові правила. 

Комерційні лікарські підприємства закривали, психологічно тиснули тиск на лікарів, щоб переоформлювалися на російські правила. Поки були українські ліки, вони були ефективні, а коли почалася російська поставка, то більше фальсифікату було, підробок. Тяжко було, бо рашисти ставили на посади своїх колаборантів, а вони були майже некваліфіковані: враховувалась тільки відданість Росії. Нічого, працювали, окупацію пережили. 

Зараз живемо під постійними бомбардуваннями, обстрілами. Виходиш на роботу - і не знаєш, повернешся додому чи ні, чи натрапиш на міну чи снаряд. Так і живемо.

Якось ввечері ми з жінкою поверталися з роботи і побачили легкову машину з українськими прапорами. Хлопці повисовували українські прапори у вікна і на великій швидкості туди-сюди каталися по одній з центральних вулиць. Ми були в шоці, бо постріли постійно були по вулицях. Ми пройшли ще квартал – побачили ще одну машину. А коли прийшли до самого центру, побачили прапори – все зрозуміло стало. 

Дуже велика вантажівка стояла, гучно гуділа. Люди повиносили драбини високі та почали зривати російські білборди, наліпки їхні: що Росія тут назавжди, і що найголовніша цінність в Росії – це сім'я. Все таке лицемірне, все таке брехливе. Зривали, палили. Маса позитивних емоцій була. Це запам'ятається на все життя. 

У нас тут і зараз - жахливі обстріли. Росіяни ціляться, перш за все, по мирних мешканцях. У центр міста вже залітають їхні ударні дрони і ціляться по автівках, по маршрутках. 

По зупинках цілять, де скупчення людей. Раніше такого не було. Ще тиждень тому, де Антонівка, ближче до узбережжя, були скиди дронів, а зараз почали до центру долітати і тероризувати мирне населення. Важке озброєння: «Гради», «Смерчі», дуже потужну артилерію - це постійно вони собі дозволяють. 

Минулу ніч більш-менш спокійно було. А на тому тижні майже кожну ніч такі феєрверки були, що мама рідна! Дрони, ракети – все над містом. Наші воїни збивали дрони, ми бачили. І цілять вони… немає жодного медичного закладу, який би не постраждав. Всі лікарні, всі поліклініки вони спеціально, цілеспрямовано обстрілюють вдень і вночі, так що цілих вікон майже в жодній лікарні не залишилося. 

Найзаповітніше – щоб війна закінчилась як можна скоріше нашою перемогою. Це буде велике свято, радість велика. Сподіваюся, доживемо.