Коли почалася війна, моє життя розділилося на «до» і «після». У цей непростий час померла моя мама. Це була велика втрата, і поруч із війною біль став ще глибшим. 

Обстріли бувають часто, особливо вночі. Були дні, коли не було ні води, ні світла. Зараз води немає взагалі після знищення Каховського водосховища. 

У якийсь момент я виїхала до Києва — потрібно було відновити сили, відчути, що життя не зупинилося повністю. Але серце залишалося вдома, і я повернулася.

Я працюю вчителем фізики. Навіть у цих умовах продовжую навчати дітей. Це дає мені сенс. Коли бачу їхні очі — розумію, що наше життя триває, попри все.

Особливо боляче бачити очі тих, хто повертається з війни. Вони молоді, їм лише по 27 років. Я пам’ятаю, якими вони були, а зараз моторошно дивитись їм в очі. 

Ми всі чекаємо на день, коли настануть тиша й мир.