У перший день війни я з батьками була вдома в Маріуполі. Мої батьки працювали на «Азовсталі». Того ранку в місті було чутно вибухи. Батьки пішли на завод, повернулися з роботи, і з цього моменту наше життя різко змінилося.

Почалися обстріли. Зникло світло, вода й газ. Їжу готували на вулиці, біля вогнища. Добре, що були запаси продуктів, але з водою було важче. Батько ходив набирати воду в місті, навіть коли йшли обстріли. Це було небезпечно, але інакше ми б не вижили. Будинок згорів під час обстрілів, ми залишилися без даху над головою.

Машини в нас не було, тому виїхати самостійно не могли. Через три тижні дядько допоміг нам вибратися. Ми виїхали до Запоріжжя, а потім до Кременчука.

Зараз я навчаюся в Харкові на дизайнера. Життя продовжується, хоча спогади про Маріуполь залишилися назавжди. Дуже чекаю мира у нашій країні.