Русін Лука, 9 клас, Кременчуцька гімназія № 1 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слоква Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди думав, що немає такої ситуації, з якою мої батьки  не могли б впоратися. Навіть якщо все пропало, вони не видавали свої страхи. Але вранці 24 лютого 2022 року вони не могли приховати своїх емоцій. Я прокинувся від маминих вигуків: «В Україні почалася повномасштабна війна!». Я тоді не розумів, що це означало.

І ось я в одинадцять років розпочав своє знайомство з найкривавішою війною з часів Другої світової.

Пам’ятаю першу повітряну тривогу, як збирали валізи, а потім розкладали, як шукали укриття. Згадую винищувачі, які пролітали над головою. Пам’ятаю, як більше десяти ворожих ракет пролітали над моїм будинком і на моїх очах вибухали торкаючись землі. Від вибухової  хвилі стіни, вікна, стеля, усі меблі хиталися.

Звуки були настільки гучними, що від них серце стрибало в п’яти.  Час від часу ці канонади повторювалися.

Через три дні після мого дня народження, 27 червня 2022 року, на Кременчук упали дві російські ракети, одна з них поцілила у торгівельний центр «Амстор». У цю мить я знаходився у маршрутці, яка зупинилася поруч із торговим центром. Водій щойно відчинив двері, але замість пасажирів в салон зайшла вибухова хвиля, автомобіль похитнувся.

У мене заклало вуха. Усіх охопила паніка. За вікном я побачив величезний чорний стовп зі смогу і пилу. Водій натиснув на газ, за кілька секунд пролунав другий вибух.

Тим часом моя мама теж була поблизу торговельного центру, та після вибуху дуже нервувала, тому що зрозуміла, що я знаходжусь десь поруч. Очевидно, що це не єдині ситуації, де мені та моїй родині була загроза життю через війну, але таких було більше десяти випадків, тому не буду перелічувати всі ситуації.

Як же на мене вплинула війна в Україні? Який був мій шлях протягом 1000днів?

Коли я чую  звуки гудіння, різкі гучні звуки, шум літака, то я прислухуюсь і починаю нервувати. Коли я навчався онлайн через війну, дуже хотів піти до школи, тому що банально мені не  було з ким розмовляти, мама весь час на роботі і тато теж працював, тому я грав в ігри весь вільний час. Також я призвичаївся до тривоги, наприклад, першого разу, коли почув тривогу, дуже сильно плакав та не здержував своїх емоцій, але зараз, коли лунає тривога, якщо я в гімназії, то я знаю, що мені треба спокійно та швидко пройти в укриття, а якщо я дома, то необхідно вийти в коридор та зачинити всі двері.

Мені навіть страшно уявляти, що відбувається в інших містах (ближче до лінії зіткнення), тому що я живу в Кременчуці, де ракети не так часто долітають до нас.

Я  можу сказати, що ми – діти війни. Але вона все одно колись закінчиться. Я вірю в це! Я знаю це! І знову буде мирне життя. Але, на жаль, не для всіх… Хто поверне десятки тисяч загиблих військових та цивільних? Куди повертатися людям, міста та домівки яких знищено, стерто з лиця землі? Питань багато, на жаль. А відповіді?

Та все ж я переконаний: над Україною ще зійде сонце, ще будуть мирні ночі і світанки.

І все це зможуть повернути в Україну наші хлопці та дівчата ЗСУ, яким допомагають волонтери та прості люди. Адже разом ми велика сила! Дякуємо всім! Чекаємо всіх! Віримо в нашу ПЕРЕМОГУ! Слава Україні!