Родина з Миколаєва живе в епіцентрі подій, періодично виїжджає з міста, але тримається і вірить в нашу перемогу

Я мешкаю в Миколаєві. У нас фронтове місто - ми перебуваємо в епіцентрі подій, щодня спостерігаємо руйнування й різні неприємні історії. Живемо у власному будинку в районі, який обстрілювали з перших днів війни дуже активно. 

Ми з чоловіком виїжджали з Миколаєва у березні на деякий час, тому що наш будинок обстріляли касетними боєприпасами. Були руйнування, пошкоджені вікна, двері, стеля. Гараж також був пошкоджений, і у машині розбите скло. Ми перелякалися, забрали домашніх улюбленців і поїхали до родичів в Одеську область. Там як тимчасово переміщенні особи проживали деякий час.

 Повернулися провідати будинок у квітні – і нас обстріляли знову. Прилетіла крилата ракета поруч. 

Після цього ми на деякий час виїхали і знову повернулися. У нас же приватний будинок, потрібно за ним доглядати. Приїхали, трошки пожили – і знову поїхали. Зараз я працюю, мені потрібно чергувати по роботі. До обстрілів уже адаптувалися. У Миколаєві є проблеми з питною водою. Ситуація напружена в місті, тому багато людей виїхало. Щодня лягаєш спати і не знаєш, що буде вночі, бо нас обстрілюють постійно. 

Бувають перебої, якщо є пошкодження внаслідок обстрілів. Комунальні служби працюють гарно, тому більш ніж на два дні ми без світла й газу не лишаємося.  Бувало, що понад місяць сиділи без води. Нам привозили волонтери і допомагали Одещина та інші області України. Потім запустили технічну воду в труби, але вона дуже солона. Ще й роз’їдає труби. Щодня люди з баклажками ходять до пунктів очищеної води. Світло і газ поки що є. 

Нас налаштовують, що зима буде тяжкою, тому що обстріли не припиняються. Зараз рашисти почали гатити по підстанціях, котельнях і всіх комунікаціях. Але Миколаїв забезпечили дровами. Не знаю, як їх будуть розподіляти. 

З перших днів війни в нас почалися обстріли, тому що рашисти зайшли відразу в Херсонську область і дісталися Миколаєва. Наприкінці лютого й на початку березня вони вже були під Миколаєвом. Чотири танки прорвалися в місто, доїхали майже до центру, і їх зустріли наші. Місцеві почали відганяти росіян далі від Миколаєва. 

Коли вони стояли на околицях, то стрілянина була цілими днями. Тоді ми переховувалися в підвалі або в коридорі. Було дуже страшно. А коли полетіли на нас ракети і почали вибухати у дворі, то вирішили поїхати. 

Сам факт війни найбільше шокував. Це був такий стрес! Особливо в першу добу. Не хотілося навіть їсти. Дочка перебувала в Бельгії, і вона була налякана. Вийшла на зв'язок – і ми всі плакали, не знали, що робити. Тут літали снаряди над головою і розривалися поруч. 

Був великий шок у перший і другий день війни, поки була невизначеність, страх за близьких, за країну, за майбутнє... Паніки не було. Ми вірили й віримо до кінця, що все буде Україна, що наша армія найсильніша. Ми за хлопців молимося, допомагаємо, як можемо. Дякую Фонду Ріната Ахметова за те, що нас підтримує як переміщених осіб. 

Хочу побачити майбутнє світлим – таким, як до війни. З людьми радісними й усміхненими. Так хочеться, щоб ми повернулися знову до своєї роботи, щоб у всі школи та садочки пішли діти. Хочу, щоб усі люди повернулися з-за кордону, країна наша розквітла і стала могутньою, економічно незалежною. Щоб було в нас мирне небо завжди. Перемога буде за нами. Я в це вірю. Ми чекаємо на неї.