Я жителька Миколаєва. Мені 42. До війни життя було спокійним. Ми розуміли, що в нас війна з 2014 року, але на той момент вона до наших південних міст не дійшла. Нарікати на життя не було підстав, усе було нормально. 

24 лютого, хвилини за дві до сигналу будильника, почула характерний звук над дахом будинку. Зрозуміла, що раніше не чула такого - це щось загрозливе. А секунд через десять пролунав потужний вибух. І тоді я зрозуміла, що почалася велика війна. Не вмикаючи світла, подивилася у вікно, знову почула той самий звук і побачила, де саме вибухнуло. Розбудила дитину і сказала, що до нас прийшла війна. 

Найбільшою проблемою було заспокоїти дитину і забезпечити їй хоча б мінімальний комфорт і спокій, що були можливі за тих умов. У Миколаєві ми прожили два місяці – березень і квітень – під постійними обстрілами, а на початку травня виїхали. 

Місцева влада організувала все добре. І транспорт був, і можна було найняти машину. Люди могли скористатися комунальним транспортом. Були черги. Потрібно було подзвонити, зареєструватися, а потім очікувати відповіді щодо запису людей на виїзд. Тих, у кого не було грошей, безкоштовно вивозили з міста. А в нас була можливість виїхати приватним транспортом. 

Шокувала жорстокість російських фашистів і їхня нелюдська поведінка. Це психічно хворі люди. Адекватності там взагалі немає ні в кого.

Але дивуватися нема чому, тому що навіть їхній лідер уособлює неадекватність. Дивлячись на його поведінку, не треба бути психіатром, щоб зрозуміти, що людина божевільна.

Я працюю дистанційно, більш-менш нормально влаштувалася. Звісно, тут краще, ніж у місті, яке постійно обстрілювали, де нема води. Наразі жалітися немає підстав, якщо не рахувати того, що в країні робиться.

Психологічно тяжко. Поки людина працює, поки в неї є якась робота, домашні справи, то можна відволіктися. Але щодня повертаєшся до думки, що такого життя, як раніше, уже не буде. Можливо, все й налагодиться, але це буде не так скоро. 

Я впевнена, що настане наша перемога. Це просто питання часу. Будемо відбудовувати країну, працювати, сподіватися на краще. Будемо виховувати своїх дітей, піклуватися про них. Потрібно дивитися в майбутнє з надією, інакше дуже тяжко жити.