Худолій Оксана, вчитель, Пирятинський ліцей №4 Пирятинської міської ради Полтавської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни навчили мене цінувати кожен день, кожну мить із тими, кого люблю. Вони показали мені, що навіть у найтемніші часи завжди є промінь світла, який допомагає рухатися вперед. І я вірю, що попереду нас чекає мир, заради якого ми всі боролися. Але мова не про мене. Я завжди захоплююся сильними особистостями, людьми - бійцями, адже себе вважаю слабкою людиною, бо часто впадаю у відчай. Але коли дивлюся на людей, що поруч, то розумію, що треба триматися.

Цього року я стала класним керівником, познайомилася з дітьми. Серед гомінливих дітлахів якось по- особливому вирізнявся хлопчина із зеленими очима. Це був Спартак.

Веселий, активний, вихований хлопчик. Згодом я познайомилася з родиною, точніше мамою Ольгою. Я навіть не підозрювала, що ця весела, активна, позитивна, привітна, завжди усміхнена жінка зазнала страждань. Вона ніколи не нарікає на долю, не скаржиться, а просто живе своє життя, підтримує інших. Ця родина для мене стала промінчиком, який надихав переживати важкі часи, став прикладом. Поряд з нами проживають люди, про минуле яких ми навіть не здогадуємося. Навіть не уявляємо, що саме довелося пережити тим, хто втратив свої домівки, рідних. І як важко розпочинати все спочатку, особливо коли у тебе є діти.

Часто ми думаємо, що з нами такого не станеться і все буде добре. Проте російська агресія не зупиняється, і все дедалі більше людей змушені покидати своє рідне, те, що було близьким і знайомим багато років поспіль.

Життя з початку – нелегке, але українці мужньо витримують всі негаразди. Однією з таких є родина мого учня, яка зараз проживає в нашій громаді. Мама та троє дітей приїхали до нас із Севєродонецька, де жили до війни. Життя до війне було насиченим, сповненим мріями та надією на подальший розвиток. Багато часу проводили активно: спорт, подорожі, велопрогулянки, кіно. Діти грали на музичних інструментах.

Життя було розмірене й спокійне. Воно обірвалося, коли почали точитися бої на околицях міста. Рішення-вимога виїхати була продиктована чоловіком, тому що залишатися в такій небезпеці, коли з усіх боків лунали вибухи, - було неможливо.

Не було ні світла, ні води, мобільний зв'язок з’являвся періодично. Чоловік не міг вирватися з фронту, тому просив свого побратима, який був у місті, але з двох спроб не вийшло. Після чергових прильотів ворожої артилерії по  домівках, нарешті родина з друзями вирішили їхати на мирну територію. Зібралися швидко, встигнувши взяти лише документи і те, що мали на собі, тому що їхали на легковому авто: троє дорослих та шестеро дітей, двоє з яких були на грудному вигодовуванні.

А далі… був справній жах. Їхали по зруйнованих дорогах у невідомому напрямку, орієнтуючись тільки по карті, аби дістатися до першого місця, де було відносно спокійно.

Крім того в п’ятимісній машині було  дев’ятеро людей. Відчували себе, як сардини в бляшанці- тісно, некомфортно. І це тривало близько п’яти годин, а може, й більше, доки родину зустрів чоловік на блок-посту біля населеного пункту Часів Яр, де взяв під свій супровід і довіз до міста Констянтинівка. Під час перебування в місті родина просто шукала місце, де могли знайти хоча б краплю безпеки. Допомагали волонтери, завдяки їм знайшли прихисток та відпочинок. Дітям теж було важко, але вони- молодці. Незважаючи на всі випробування, швидко знайшли нових друзів. Пізніше родина приїхала до нашої громади, де проживає і зараз. Спартак легко знайшов друзів, бо він відвертий та щирий.

Зараз ми виснажені фізично та морально. Люди стають роздратованими та нервовими. Але не всі.

Родина мого Спартака, ніби промінчик у темному мороці ночі. Я розумію, що тільки на таких людях, щирих, добрих, відкритих, тримається наша Україна. Я  вважаю, що про таких людей потрібно розповідати, щоб надихати інших. Дуже  болюче від того, що наші діти не мають дитинства, світлого, доброго. Так хочеться вірити, що Добро все ж переможе Зло.