Балака Марина, 4 курс, КЗ СОР "Лебединський педагогічний фаховий коледж" імені А.С.Макаренка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бідна Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи відчували ви коли-небудь страх, що стискає грудну клітку, не даючи зробити жодного вдиху? Таке відчуття важко забути, і вперше я пережила його о шостій ранку двадцять четвертого лютого, коли на телефоні спалахнуло сповіщення про початок повномасштабного вторгнення. Це був момент, коли світ зупинився, і всі емоції, які я могла відчути, змішалися в один величезний комок страху, розпачу та нерозуміння того, що відбувається. Я була за кордоном, далеко від рідного дому, і від цього безсилля здавалося ще сильнішим.

У той момент я не могла думати про себе. Мої думки були виключно про сім’ю. Руки автоматично набрали номер мами. Коли вона відповіла, мої очі наповнилися слізьми.

Моя мама – справжній приклад мужності та незламності. Попри те, що вона сиділа в підвалі, намагалася мене заспокоїти, а на її обличчі можна було побачити усмішку, хоча в очах читався страх. Страх, який вона приховувала заради мене, наче птах, який намагається вирватись із клітки, але не може. Мама стримувала цей страх, щоб я могла хоч трохи заспокоїтись. Вона – моя героїня, моя сила й моя перемога. Її впевненість і стійкість у той страшний час були для мене незамінною підтримкою.

Навіть, коли вона сама була налякана, змогла вселити в  мене віру та спокій.

Згадуючи перші місяці війни, я бачу перед собою лише два слова: страх і молитва. Страх за тих, хто залишився в Україні, страх перед невідомим і перед кожною наступною годиною, що могла принести нові жахіття. І молитва… Це було те, до чого я зверталася щодня, щохвилини. Я просила Бога вберегти мою родину, мою країну від цього зла, яке прийшло на нашу землю. Війна змінила все, принесла не лише фізичні руйнування, але й душевні. Відтоді більше тисячі днів минуло в молитвах за мир і за життя тих, кого я люблю.

Я не була в Україні рік і вісім місяців. Повернувшись улітку 2023 року, знову відчула хвилю емоцій, коли перетнула кордон. Мої очі зрадливо наповнилися слізьми, коли я усвідомила, що я вдома.

Але цей дім уже не був таким, яким я його покинула. Україна змінилася, її люди стали іншими. Країна, мов рана, ще кровоточила від ударів війни. На кожному кроці я чула обговорення тривог, обстрілів, новин про загиблих. Страх і біль стали щоденними супутниками багатьох людей, але водночас я відчула дивовижну стійкість і єдність українців. Ми всі змінилися, і це зміна, яка торкнулася глибини душі кожного з нас.

Мої втрати – це друзі, знайомі, близькі люди, які віддали своє життя за свободу нашої країни.

Ще кілька років тому я не могла собі уявити, що так багато знайомих облич перетворяться на героїв, які ніколи не повернуться додому. Кожен день стрічка новин заповнюється іменами тих, кого ми більше не побачимо, і кожне таке ім’я – це нагадування про те, які жертви приносить наша країна, щоб залишатися незалежною. Важко описати це відчуття, коли твої друзі, з якими ти ще недавно ділив радість життя, стають іменами на пам’ятниках. Ми не маємо права забути жодного з них, бо їхні подвиги – це частина нашої майбутньої перемоги.

Попри цей біль, я вірю, що Україна переможе в цій безжальній війні. Вірю в силу нашого народу, у нашу незламність. Ми – вільні та сильні, і це головна причина, чому ми обов'язково здолаємо ворога.

Як фенікс, Україна відродиться з попелу і злетить до нових вершин. Зараз нам важко, але я переконана, що попереду світле майбутнє. Кожен з нас докладає свою частку до цієї перемоги: хтось на передовій, хтось у тилу, хтось намагається підтримати родину. Кожен з нас – воїн у цій боротьбі. Українці – це сила, яка не піддається жодним випробуванням. Ми пройшли через багато труднощів, але не здалися. І ми обов'язково будемо святкувати перемогу. Слава Україні! Героям слава!