Вещицька Дарія, 10 клас, Полонський ліцей №1 Полонської міської ради Полонської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маліновська Алла Альфредівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хруст снігу під ногами, сліди, які залишаються на срібному килимі, білі рисинки кружляють в повітрі, наче вроджені танцівниці… У руці тримаю сумку з необхідними харчами на випадок екстреної ситуації, а навкруги - холод, що пробирає кожну клітину тіла до завмирання. Здавалося б, ніби все те саме: ранкова рутина, вивчений напам’ять покроковий маршрут до школи, рідний клас, люди, яких бачиш частіше за своїх батьків... Та чогось бракує для повноцінності. Життя! Оживити ритм нашого міста, що давно зупинився, не завадило б. За вікном через тісно затягнуті чорним рядном хмари не видно подай маленького промінчика, якого потребує кожен. Цьому місцю, безперечно, не вистачає барв.

Увага! Повітряна тривога! Повітряна тривога! Будь ласка, пройдіть у найближче укриття! - чути звідусіль.

Усі мовчки збираємо речі та швидко рушаємо в укриття під гул сирени.е вже ввійшло у звичку. Кожен день українців не обходиться без активності ворожої авіації. Пригадую, як усе починалось… Черговий ранок. М’яка подушка і тепла ковдра так і заохочують до обіймів. Але потрібно йти до школи. Заходжу в чат нашого класу, а там: - Ви чули новину, яка розлітається по соцмережах? - Ти про те, що у Києві тривога? -Так. Говорять, що напали росіяни, і ракети літають по всій Україні.

«Мої однокласники так невміло жартують», - думала я, поки мені не подзвонив тато з іншого міста, де працював.

«Сонечко, зберігай спокій. Почалася війна», - почула я на іншому кінці слухавки. І моє тіло наче паралізувало. Ніби від мене залишилась тільки оболонка. Горло здавлювало від підступних, жорстоких, загарбницьких рук. Здавалося, що чужі танки оточили моє місто з усіх боків, що в будь-яку мить мого дому може не стати, що смерть уже стоїть на порозі та просто вичікує той момент, щоб увірватись до будинку. Важкі сльози біжать гіркими струмочками по щоках. А з ним і страх невідомості, страх від того, що  не можеш уявити собі, що станеться в наступну секунду.

Саме в цей момент я зрозуміла: моє життя зупинилось, перетворившись на сіру, розмиту масу.

Цікаво, а що відбувається в людей у різних куточках планети? Моя подружка, з якою я познайомилася на олімпіаді з історії, приїхавши у Варшаву, розповідала мені за їхній спосіб життя. Сидіти в теплій, затишній кімнатці із світлом, щиро сміятися з рідними під звуки улюбленого серіалу, тримаючи ароматний, зігріваючий і тіло, і душу чай. Лягати спати, турбуючись хіба що тільки за уроки, але знати, що наступний день буде не менше цікавим за сьогоднішній.

Раніше і у мене так було, а зараз - настільки жадана, наскільки ж нездійсненна мрія... Хіба ми, українці, не заслуговуємо на таке? Чому саме нам випала така доля?

Війна… Одне крихітне, але таке моторошне слово, від якого кров у жилах застигає, руки ціпеніють, а в голові - шалений хаос думок, які нескінченно вирують коридорами свідомості. Це біль, втрата, розпач, страх, кровопролиття, страждання. Війна - образ пекла в реальному житті. Війна забирає абсолютне все: речі, якими дорожиш; людей і душі тих, хто їх любив, цінував, для кого вони були сенсом життя, натомість лишаючи закам’янілі статуї; місце, де зародилась душа кожного, де зберігається кожна її частинка.

Єдине, що не дає мені зневіритися у нашому сьогоденні - сім’я.

Кажуть, любов перемагає зло. І я погоджуюсь із цим твердженням, тому що любов - сила, що об’єднує людей. Турбота, якою ми ділимось, підтримка, яку отримуємо, допомога, якої потребуємо… Поки ми є опорою один одному, наші душі з’єднуються в одне ціле. Ті цінності, які кожен з нас береже, як зіницю ока, створюють захисний бар’єр навколо нас, який неможливо зруйнувати комусь чужому.