Боса Єва, Ф-34-22 група, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання — Рибачук Анна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок, який назавжди перевернув життя кожного українця, коли наші серцебиття пришвидшились до максимального ступеню, коли кожен з нас усвідомив, яке цінне життя. Ніхто і ніколи не зможе забути цю дату. Якщо ти запитаєш будь-яку зустрічну тобі людину про цей день, не знайдеться такої, яка не пам'ятатиме.

24 лютого 2022 рік. В цей день, я збиралась до школи. Це був мій дев'ятий і останній навчальний рік в школі. Як завжди я поснідала, зробила всі свої рутинні справи і, одягнувши куртку, попрямувала до автобусної зупинки. Під'їхав шкільний автобус, я зайшла і побачила вільне місце біля моєї подруги з класу. Я їхала нічого не підозрюючи,  як тут вона запитує, чи чула я, що всі говорять про те, що росія обіцяла напасти на Україну в найближчі дні. Почувши це, я засміялась і сказала, що не вірю, що це не може бути правдою. Доїхавши до воріт школи, водій нашого автобуса не встиг відчинити нам двері, як тут задзвенів його телефон, потім він  почав розвертатися і їхати в напрямку мого села. Як виявилось, йому дзвонив директор школи і наказав негайно розвезти всіх дітей по домівках. Подруга, яка сиділа біля мене, повернулась в мій бік, дивлячись мені прямо в очі, тихо сказала: "Єва, війна почалася".  В той момент по моєму закам'янілому обличчі потекла сльоза.

Я затримала подих і згадала,  що мої батьки в іншому місті, почала хвилюватись. Відчувала, як серце вистрибує з грудей, не могла рівномірно дихати. Всю дорогу додому  я думала тільки про них.

Мене зустріли брат і бабуся. Розповіла  їм про те, чому я повернулась і в цей момент чую дивні, не притаманні нашій місцевості звуки, виходжу з будинку на двір і підіймаю голову вгору. Далеко за будинком чутно неймовірної гучності і сили вибухи. Я зайшла  в соціальні мережі і побачила, як одна дівчина виставила відео зі свого міста, в яке прилетіло багато ракет. Навколо чорний, попелястий дим, все палає, зруйновані будинки, крики людей.

Я вимкнула  телефон і довго дивилась на небо, після чого знову почула вибухи. Моє тіло наче застигло, мозок відмовився сприймати реальність.

З того дня у нашій школі, як і в інших, оголосили дистанційне навчання, вчителі не могли спокійно проводити навіть он-лайн уроки, кожен з них говорив про останні події і що може трапитись далі.

Кожного дня, кожної ночі, я  лягала спати з думкою про те, що станеться тоді, коли ти закриєш очі, коли ти розслабишся і заснеш.

Кожного дня я прокидалась і з жахом дивилась новини, в перші дні нас масштабно атакували з усіх сторін. Тривожність не покидала мене, вона тільки збільшувалась.

Я всім серцем вірю і сподіваюсь, що ми переможемо і нарешті настане довгоочікувана тиша і спокій для кожного з нас. Ми забудемо, що таке повітряні тривоги, що таке спускатися в укриття та сподіватися на те, щоб в безпеці пережити кожен новий день і прокинутися завтра.  Зараз кожен з нас розбитий, наші душі скалічені, але так буде не завжди. З часом рани затягнуться, але назавжди залишаться кроваві і жахливо болючі сліди, які ніколи не підуть з нашого життя. Можливо війна і закінчиться, але люди, яких ми втратили, ніколи не повернуться. Безмежна подяка та  вічна пам'ять всім героям, які віддали життя в боротьбі за перемогу, які до останнього захищали нашу державу.

Ми вічно пам'ятатимемо і ніколи не забудемо, що ви зробили для України, що ви зробили для кожного з нас.