У свої 30 років Наталя пережила бомбардування рідного міста. Вона сподівається, що її селище повстане з попелу. Можна буде спокійно ходити вулицями, не прислухаючись до звуків снарядів, що летять. Жінка мріє знайти роботу на батьківщині, щоб забезпечити краще майбутнє своїх трьох дітей. Поки навіть автобус тут рідкість.
Ми з чоловіком і трьома дітьми жили й живемо в Новотошківському. Наймолодшому недавно виповнилося п’ять, а старшому – уже 14 років.
До війни в нас нормальне життя було, не стріляли. І робота була, і стабільність була. А зараз ходиш селищем і боїшся. Бахає постійно. Раніше автобуси ходили, можна було вільно пересуватися й роботу вибирати. Для мене роботи зараз немає, чоловік працює на шахті, а там копійки платять. Як кажуть, не живемо, а виживаємо.
Коли до нас почали снаряди долітати, ми виїхали із селища, щоб уберегти дітей. Страшно було. У нас у кухні й залі осколками побило вікна. Завдяки гуманітарній допомозі вдалося все відновити. У той час дуже допомагали і Фонд Ріната Ахметова, і Червоний Хрест. Продуктові набори дуже виручили.
Хочу, щоб закінчилася війна і все стало на свої місця. Щоб робота була, як кажуть, жити по-людськи. А то зараз, коли стріляють, хтось не боїться, а я боюся і зразу тікаю.
.png "Імена")
