Я пенсіонерка. Проживала в селі Білогір’я Оріхівського району з мамою. Їй дев’яносто років, мені - 67.
24 лютого дома були з мамою, по телевізору дізналися про початок війни. На початку ще таких труднощів не було. Ну, світла не було, а вода була, продукти у нас свої - село ж. Магазин в селі ще працював.
А вже як вдарили по вулиці й убили жінку в домі, от тоді всі почали виїжджати. Прийшлося кидати домівку свою.
Моя стара мати лежача була. Люди раніше виїхали, а я довго не могла наважитися. А коли виїхали всі з вулиці, от тоді і постало питання виїзду.
Мене і маму забирали діти: приїхали машиною і забрали до себе. Ніяких труднощів в дорозі у нас не було.
Я зараз в Запоріжжі у дітей, а наша хата в селі згоріла.
Зараз головне - вижити потрібно, а тоді будуть якісь плани.
Хто його знає, коли ця війна скінчиться - це тільки одному Богу відомо. Додому хотілося б повернутися і пожити в мирі.
