Я жила в Херсоні. У перший день війни чоловік зранку прочитав новини і сказав: почалася війна. Я не повірила. Здавалося, що це якась помилка, що такого просто не може бути. Почала готувати йому сніданок на роботу - життя ніби йшло за звичним сценарієм. А потім почула потужний вибух у Чорнобаївці. 

Запасів продуктів ми не мали, лише вода та ліки були про всяк випадок. У перші дні купити щось було майже неможливо. Найбільше мене шокувало все, що відбувалося навколо, але особливим болем став підрив Каховська ГЕС. 

Вирішальним став день, коли міна впала просто за нашим вікном. На той час я була на п’ятому місяці вагітності. 

Страх за себе відійшов на другий план, я боялася за дитину. Саме тоді я зрозуміла: треба їхати. Виїжджали власним авто під щільними обстрілами. По дорозі через уламки нам пробило колесо, доводилося зупинятися й постійно його підкачувати. Ми обрали Чорноморськ, бо тут були знайомі. Вони прихистили нас у перші дні. 

Я хочу, щоб війна закінчилася. Мої батьки досі живуть в окупації, і найбільша мрія - якнайшвидше їх обійняти.