Я дізналася про повномасштабну війну того ранку 24 лютого. Моя донька навчалася в Лисичанському медичному коледжі і мала їхати до Лисичанська, але о четвертій ранку ми прокинулися від того, що хата здригнулася. Ми зрозуміли, що ніхто вже нікуди не поїде. Наше невелике селище опинилося на шляху військових дій, і ми зрозуміли, що це кінець звичного життя.

Було дуже складно з їжею, водою та ліками. У нас був свій будинок, трохи консервації та запас муки, але цього було замало для нормального життя. 

Найбільше мене шокувало те, що відбувалося навколо: вибухи зовсім поруч, руйнування, страх і відчай. Потрібно було постійно приймати нереальну реальність, і це було неймовірно важко. Мені довелося контактувати з окупантами, пережити репресії, і все це залишає глибокий слід у пам’яті.

Я двічі намагалася виїхати з дітьми через російський кордон, але нас не випускали – були проблеми з документами у доньки. Я намагалася виїхати через Росію далі на Литву, Латвію, Польщу, щоб потім повернутися в Україну.

Лише наприкінці серпня нам вдалося виїхати – через Печенізьку дамбу. Це був останній раз, коли людей випускали, і ми встигли.

Були й моменти, що зворушували до глибини душі. Коли ми дісталися Сватового, волонтери допомогли нам безкоштовно дістатися до дамби, яку ми перейшли пішки, а на українській стороні нас зустріли ще волонтери. Це було дуже емоційно і зворушливо, за це я безмежно вдячна.

Зараз ми перебуваємо у Броварах, Київська область. Я приїхала сюди через свою роботу у міжнародній гуманітарній організації з розмінування, де одразу була працевлаштована.

Війна розділила мою родину: чоловік залишився на окупованій території, мама теж там, і я сама з двома дітьми. Тепер моє життя – це лише мої діти.

Мрію бачити своє майбутнє стабільним і мирним, без страху та руйнувань, щоб наші діти могли жити у безпеці й спокої.