24 лютого почали бомбити вночі всю Україну. А через кілька днів росіяни зайшли в Снігурівку й почалися бої. Стріляли вдень і вночі. Не було ні світла, ні води. Бідували дуже. 

Трошки було в погребі картоплі й консервації, ми все подоїдали. Зі мною спочатку двоє внучаток було, вони ще не поїхали. Сиділи ми без хліба і борошна. А потім діти виїхали, щоб не вмерти з голоду, а я залишилася. 

Джерело було далеко, туди завжди черга стояла. Я піду по воду, а сама ж хвора дуже: у мене цукор високий, нирки хворі. Ще й стрілянина. Я зійду з горки, а вже на горку не можу піднятися. Додому вертаюся – і три дні оклигую. Потім уже сказала, що по воду більше не піду.

Тяжко було, я схудла кілограмів на 15. Моя карточка з пенсією була заблокована. Хотілося з'їсти хоч хліба шматочок і попити чаю, але нічого не було.

Потім уже можна було хоч якусь хлібину купити. А перед відходом росіян знову не стало хліба. Ось так ми жили. Молилися щодня. Ніхто ж не міг уявити, що буде війна. Запасів не було, і в магазинах усе відразу закінчилося.

Постійно стріляли – і вдень, і вночі. Я вже виходила і кричала в небо, що більше не можу так. Нерви здавали. Але я вдячна була, що дітки перебували в безпечному місці, що харчування в них було. 

Недавно Снігурівку вдарили ракетами на Великдень. Було дуже страшно!

Якось я під вечір ішла від своєї свахи і стала на вулиці з одним дідом балакати. А танки рашистів через залізницю якраз рвонули. Я спитала, що коїться, і мені відповіли, що цієї ночі росіяни тікатимуть. Так і вийшло. А потім зайшли наші. Така радість була! Я обнімала, цілувала наших хлопців.

Іду по дорозі, а вони групами ходять. Я кажу: «Ой, діточки, не кидайте вже нас, будь ласка! Будьте з нами». Скільки ті росіяни знущалися, вбивали, катували!  Я перший місяць із двору не виходила - боялася зіткнутися з ними, а потім вийшла, бо подзвонити треба було. Але й подзвонити вже не давали нам. Ховалася на кладовищі, щоб поговорити з дітками по телефону… 

Мрію щоб був мир, щоб була благословенною Україна. Але ми вже бачимо те «благословення»: що не добили, зараз добивають. Школи вже відремонтували, а їх знову руйнують. Хочеться, щоб усе було добре, щоб ціни хоч трошки були нижчими.