Ми з чоловіком мешкали в місті Снігурівці Миколаївської області. Були в окупації вісім місяців. 

Не було у нас ні світла, ні води. До джерела велосипедом їздили воду набирати. А тоді в нас організували постачання води. Один чоловік возив її людям трактором зі свердловини. Його вже нема серед живих, підірвався на міні. 48 років було. 

Шокувало те, що нас бомбили цілодобово. У нас був великий новий завод із переробки томатів. Розбомбили його, нафтобазу, нафтопровід, школи та багато домівок. Ці рашисти тут таке коїли! Забирали в людей машини, вивозили зерно, палили поля з готовим урожаєм… Ми пережили пекло.  

А як путін проголосив тут «Херсонську республіку», ми всі були шоковані! Ми ж належали до Миколаївської області. І взагалі, чому ми повинні йому підкорятися? На «референдум» нас виганяли. Ми не пішли, ніхто. Нас шокувало все, що відбувалося. І це ж ми ще багато чого не знаємо… 

У нас був такий гарний ресторан із зоною відпочинку! Там знайшли 27 трупів людей закатованих. І ми досі не знаємо, чи це наші, про яких ми думали, що вони виїхали, чи ще хтось… 

А ще шокує те, що ми тільки трохи почали відходити від цього стресу – і нас стали знову бомбити. Тиждень тому розбили школу, міст, церкву. Немає нам спокою. І знову літаки кружляють, і ми не знаємо, чи це ворожі, чи наші. 

Коли ЗСУ зайшли в місто, молоді хлопчики проходили, кожну вулицю нашу перевіряли, тому що застрягали ракети і снаряди у дворах, у домівках.  І от ті хлопчики йдуть, а ми не можемо повірити, що це наші – одежа ж майже однакова, плямиста. А тоді дітки вискочили з плакатами «Ми вас чекали», почали їх обнімати. Це було дуже радісно! 

Ми пережили це пекло. Не дай Боже, щоб воно повернулося. Швидше б росіян перемогти! 

Ми хочемо, щоб наша Україна розцвіла після перемоги, оновилася.